Система шкільної освіти сьогодні зазнає динамічних змін, і у світлі цих
Система шкільної освіти сьогодні зазнає динамічних змін, і у світлі цих трансформацій директор є стратегічним лідером, який визначає вектор розвитку школи та координує взаємодію між вчителями, учнями й батьками для створення продуктивного освітнього середовища. Саме від його управлінських рішень і організаційної культури залежить не лише якість навчання, а й атмосфера психологічної безпеки та інновацій у закладі.
Про особливості цієї непростої роботи поспілкувалася з Олександром Миколайовичем Остапчуком — педагогом, громадсько-політичним діячем, відмінником освіти України, заслуженим працівником освіти України, а ще — багаторічним директором Тернопільського навчально-виховного комплексу «Школа-ліцей №6 ім. Назарія Яремчука», з життям якого читачі нашої газети вде мали нагоду познайомитись.
трансформацій директор є стратегічним лідером, який визначає вектор розвитку школи та координує взаємодію між вчителями, учнями й батьками для створення продуктивного освітнього середовища. Саме від його управлінських рішень і організаційної культури залежить не лише якість навчання, а й атмосфера психологічної безпеки та інновацій у закладі.
Про особливості цієї непростої роботи поспілкувалася з Олександром Миколайовичем Остапчуком — педагогом, громадсько-політичним діячем, відмінником освіти України, заслуженим працівником освіти України, а ще — багаторічним директором Тернопільського навчально-виховного комплексу «Школа-ліцей №6 ім. Назарія Яремчука», з життям якого читачі нашої газети вже мали нагоду познайомитись.
Директор — це, насамперед, менеджер
Як відзначає Олександр Миколайович, сьогодні роль і функції директора в системі шкільного управління значно переосмислюються. Якщо раніше функціонувала певна вертикальна модель управління, в якій директор був на верхівці, а далі йшли заступники, потім — вчителі, і десь аж внизу цієї ієрархії перебували учні, то тепер впроваджується зовсім інша, радіальна модель. Директор перебуває в центрі, і між ним та всіма іншими учасниками цієї структури встановлюються безпосередні промінчики-зв’язки, що дозволяє йому перебувати у всьому водночас, незалежно від того, господарська це робота, адміністративна, методична, виховна тощо.
«Директор — це, насамперед, менеджер, він має бути скрізь і знати про все, що відбувається у школі. При тому робити це слід максимально ненав’язливо», — каже мій співрозмовник. Для цього, до речі в 6-й школи встановлена система відеонагляду: 30 сучасних камер дозволяють адміністрації закладу в будь-який момент бачити всі тутешні локації, разом із коридорами та подвір’ям. Важливо розуміти, що це зроблено, насамперед, для захисту і безпеки учнів — адже школа розташована в центрі міста, є дуже помітною і у період воєнного часу подібні заходи контрою зовсім не зайві. А ще, за словами пана Остапчука, сучасний директор школи мусить постійно шукати якісь можливості додаткового фінансування, розуміти, як заробити гроші та на що їх витратити.
Звісно, в теперішніх умовах найпершим пріоритетом є допомога ЗСУ — школа тісно співпрацює з полком «Азов» і регулярно передає підрозділу кошти, зібрані на благодійних ярмарках, виручені від продажу сувенірної продукції, мила ручної роботи, яке виготовляють у школі, та навіть бавовняних шкарпеток із логотипом освітнього закладу. Весь цей «мерч» (тобто продукція з символікою певного бренду) виготовляється не просто так. Окрім якогось комерційного моменту, створення натурального мила під кумедною назвою «Булька», на основі меду та оливкової олії — це своєрідна інтеграція учнів у творчий крафтовий процес, можливість на практиці спостерігати, як працює та сама фізика, хімія. На початку повномасштабної війни, пригадує Олександр Миколайович, мила виготовили дуже багато, розпродали і виручені п’ять тисяч гривень передали на ЗСУ.
«Або ось ми маємо наші шкарпетки, які виготовляє для нас один тернопільський виробник. Це шкарпетки, на яких написано «Школа-ліцей №6 ім. Н.Яремчука» і зображена емблема школи. В нас діє принцип: ми вручаємо їх за певні досягнення. Навіть є таке неформальне правило: якщо ти за весь час навчання не отримав шкарпеток, то не маєш права казати, що вчився в школі №6. Жартуємо, що ці шкарпетки гріють за будь-якої погоди», — розповідає мій співрозмовник із усмішкою.
У вибір професії втрутилась доля
Проте, звісно, не крафтове мило, шкарпетки чи якісь інші милі дрібнички визначають обличчя 6-ї школи Тернополя. Насамперед — це унікальний заклад із власними традиціями, філософією, із особливим баченням ролі та місця дитини в системі шкільної освіти. І все це, значною мірою, є результатом багаторічної системної роботи керівника, до якого, відповідно, тягнуться й інші педагоги та працівники ліцею.
Розпитую Олександра Миколайовича, що привело його в педагогіку, в школу, звідки взявся оцей потяг до креативу, нестандартне лідерське мислення?
«Думаю, мені завжди було цікаво робити щось не так, як у всіх… Педагогічний талант, якщо він і є, не передався мені генетично — батьки були звичайними робітниками, і і в роду вчителів немає. Обставини склалися так, що після закінчення школи я, дитина з села на Рівненщині, зібрався вступати в Тернопільський фінансово-економічний інститут… Я не знав, ким хочу бути, — хоча вчився добре, а поїхав вступати просто, щоб зробити батькам приємно, бо вони мріяли, що їхній син буде вчитися в інституті. Тому, до речі, якщо сьогодні нам кажуть, що дитина в 9 класі має визначитись, ким вона хоче бути, це взагалі не працює. Одиниці в такому юному віці вже мають якесь чітке уявлення про своє майбутнє. Натомість більшість просто пливе за течією, — наголошує Олександр Миколайович. — А щодо мене, то, мабуть, втрутилась доля. Дорогою, на вокзалі нам із батьком зустрівся чоловік, який виявився директором школи. Він повертався додому, в Хмельницький, із курсів підвищення в Тернополі. Ми познайомились, розговорились. Він запитав, куди ми їдемо — я розповів, що вступатиму в економічний. Тоді він на мене подивився і каже: «Слухай, ти хочеш бути бухгалтером? Хочеш оці нарукавники носити постійно?» І розповів, що в Тернопільському педагогічному інституті відкрився загально-технічний факультет — можна стати інженером, або вчителем, і взагалі, там море спеціальностей…
Отож він мене переконав — ми навіть у фінансовий інститут не заїжджали, а відразу подалися в педагогічний. Я з першого разу вступив, при цьому із 120 бажаючих, які подали заяви, тільки я один математику склав на відмінно. Я цим і досі пишаюся, пам’ятаю все, як воно відбувалося. Повірте, це було не легко, тим паче, що я закінчував звичайну сільську школу — але вчився «по-чорному», наполегливо готувався. Екзамен, до речі, приймав Володимир Кравець, — майбутній багатолітній ректор педагогічного університету, а тоді — 20-річний аспірант».
Після закінчення Тернопільського педінституту у 1979 році, за направленням потрапив на роботу у Свобідську ЗОШ Берегівського району Закарпатської області, викладав фізичну культуру. Беручкий педагог користувався довірою та авторитетом серед учнів — разом з дітьми зранку до початку уроків ганяли у футбол, по неділях вибиралися в гори на лижні прогулянки… Але чомусь такий ентузіазм не припав до вподоби місцевій завучці. Дійшло до того, що одного разу вона прямо сказала молодому колезі: «Чим швидше ви підете зі школи, тим краще буде для школи». Ці слова боляче врізалися у свідомість Олександра Остапчука. «Я собі так це в голову взяв, що коли згодом, у 1985 р. переїхав в Тернопіль, вирішив: «Не піду в школу». І перший рік я працював інженером на авторемонтному заводі, потім — на автобазі «Туриста». Але весь цей час мрія про вчителювання нікуди не зникала, серце тягнулося до школи», — розповідає мій співрозмовник.
«Як ви думаєте, чому я вас сварю?»
Зрештою, вдалося влаштуватися завгоспом у ЗОМШ №22 м. Тернополя — а невдовзі директорка, Ганна Василівна Наконечна, помітила педагогічний талант молодика і запропонувала йому посаду вчителя трудового навчання. Згодом, у 1991 році Олександр Миколайович став заступником директора з виховної роботи в ЗОШ № 22, а потім, у 1993 року в результаті конкурсного відбору зайняв посаду директора ЗОШ № 6.
Пропрацював 13 років, потім на деякий час (2006—2010 рр.) очолив міське управління освіти, а далі — знову повернувся на директорську посаду у рідний заклад, щоб залишитися там і до сьогодні. Можливо, ця перерва в роботі була необхідною, щоб переосмислити щось, видихнути, розставити пріоритети. Хай там як, а Олександр Миколайович чітко зрозумів — номенклатурна, управлінська діяльність — не для нього. Сьогодні він не може уявити своїх буднів без улюбленої 6-ї школи, без гомінких дитячих голосів, без усього того, що складає щоденну рутину життя освітнього закладу.
Хоча, як відзначає сам, упродовж останніх років з’явилось чимало нових викликів — і зовнішніх, і внутрішніх. Із педагогічного погляду непокоїть, насамперед, вседозволеність, котра культивується у багатьох родинах. «Дуже часто батькам бракує розуміння того, що любов до дитини не означає сліпоти до її помилок. Натомість у них один принцип: моя дитина завжди права. А так не буває, у всіх трапляються якісь непорозуміння, конфлікти, кризові ситуації. Дуже важливо вчасно це помітити, відреагувати, за потреби — то й покарати за хибний вчинок. Не фізично, звісно — але покарання може бути словесне, моральне, навіть фінансове. У дитини має сформуватися розуміння причинно-наслідкових зв’язків, розуміння того, що поганий вчинок не робить тебе поганою людиною, але при умові, що відбулося певне усвідомлення і пропрацювання цієї провини. Треба, щоб діти розуміли: батьки, вчителі люблять їх безумовно, але деяких їхніх учинків можуть не схвалювати. Це принципові речі, я намагаюся це доносити і до наших учнів, і їхніх батьків. Іноді трапляється, посварю за щось наших ліцеїстів, вони похнюплять носи. А потім запитую: «Діти, як ви думаєте, чому я вас сварю?» А вони відповідають: «Бо ви нас любите!» Тобто, вони все прекрасно розуміють, — усміхається Олександр Остапчук.
«Ми пам’ятаємо кожного з них»
Вочевидь, цінності, котрі прищеплюються дітям у ліцеї №6 м. Тернополя, є правильними — недарма серед випускників закладу так багато гідних освічених, свідомих людей, котрі й сьогодні не лише працюють на користь України у тих чи інших сферах, а й захищають державний суверенітет, свободу і незалежність Вітчизни на фронтових рубежах. На жаль, є серед них і ті, котрі уже навічно повернулися додому — Героями на щиті, світлими небесним воїнством. Як розповідає Олександр Остапчук, сьогодні у школі випрацьовується концепція гідного візуального вшанування пам’яті полеглих захисників-«яремчуківців» — розглядаються певні проєкти облаштування меморіальної кімнати.
«Ми пам’ятаємо кожного з них — їхні імена, обличчя. Хтось вчився краще, хтось — гірше, але всі вони стали справжніми людьми, свідомими громадянами — більшість із них пішли воювати добровільно, — зазначає педагог. — Ми періодично проводимо на їхню честь заходи — учні готують презентації про конкретних Героїв, показують фото, відео про них… Це не лише спосіб вшанувати їх, віддати данину скорботі, а й нагадування нашим дітям, наскільки високу ціну заплачено за їхнє, усе ще умовно мирне, сьогодення, за можливість вчитися, проводити час із друзями, жити у власних домівках. Бо, на жаль, далеко не всі із їхніх ровесників мають такі привілеї — навіть у нашій школі навчаються діти, які у своєму юному віці вже пізнали війну, життя під обстрілами, втрату рідних осель. Це — нова реальність, ігнорувати яку не маємо права, і жити з якою мусимо навчитися».
Уляна ГАЛИЧ.