Про силу духу, працьовитість, самовідданість і часто навіть жертовність українок сказано багато красивих і правильних слів, які особливо актуально звучать на тлі кровопролитної і жорстокої війни, котра точиться в нашій країні. Але за цими словами — конкретні долі, обличчя, імена, що формують  живий, хоча дуже часто й не проговорений, літопис сили і стійкості нашої нації. Адже ці жінки — це наші мами, бабусі, це ми самі, відбиті у дзеркалі часу — дуже важливо вчасно пізнати їх, почути їхні тихі, лагідні голоси, дізнатися їхні історії. Бо ж розуміння того, через які випробування пройшли покоління до нас, дарує нам особливу мудрість і силу, дозволяє осмислити справжню ціну нашого сьогодення й відчути глибинний зв’язок із власним корінням, що робить нас частиною чогось значно більшого, ніж ми самі.

Тож дозвольте познайомити вас із однією з таких скромних, прекрасних, непідвладних часові українок, Ярославою Михайлівною Ружицькою (в дівоцтві — Черемшинською) з села Білої Чортківського району. Жінка народилася 2 травня 1929 року — днями їй виповнилося 97 літ, із чим, користуючись нагодою, щиро її вітаємо і зичимо міцного здоров’я та Божого благословення, родинного затишку та усіляких гараздів. А ще, звісно, шлемо пані Ярославі гучне і впевнене «Многая літа!» — бо ж дуже сподіваємося через деякий час вітати її уже зі 100-літнім ювілеєм, у мирній, відновленій Україні.

До речі, попри свій поважний вік, Ярослава Михайлівна є дуже позитивною, енергійною людиною, має чудовий вигляд, не втрачає бадьорості духу, багато жартує і усміхається. Вона стверджує, що в неї все добре в житті, а про свої негаразди висловлюється дуже типово для нашого галицького жіноцтва: «Не годна-м ходити. Не годна-м робити… » І справді, для людини, яка усе свідоме життя провела у важкій праці — вдома і в колгоспі, вимушений тривалий відпочинок сприймається не як благо, а як своєрідне випробування.

Тато не повернувся з війни

Ярослава Ружицька — корінна білянка, батьки її мешкали на вулиці Скалці, де й пройшло дитинство дівчинки. Згодом вийшла заміж і переселилася на вулицю Бенедову, до оселі чоловіка. Тож усі її 97 років життя пов’язані із рідним селом, з перипетіями його непростої історії. Як розповідає, ходила до школи «за Польщі», принагідно згадує отця Степана Чеховського — греко-католицького священника, довголітнього пароха Білої, котрий суттєво прикладався до розвитку громадсько-культурного життя в селі, опікувався розвитком шкільництва, багато працював зі сільською молоддю. Постать цього священника, котрий зрештою став мучеником за греко-католицьку віру і церкву, загинувши у таборах Мордової, заслуговує окремої публікації — до речі, тепер триває беатифікаційний процес прилучення о. Степана Чеховського до лику блаженних.

А повертаючись до шкільної освіти пані Ярослави, то, на жаль, вона не тривала довго, бо «треба було вдома мамі допомагати». Як розповідає моя співрозмовниця, «наш тато пішов на війну і не повернувся, мама нас в поле забирали — ми косили з сестрою. Нас було п’ятеро дітей у мами — я найстарша. Ще були Стефка за Чижиком, Ґєнка за Кулієм, брат Степан, який мешкав у Львові, та наймолодша Ольга за Сеником — вона живе в Тернополі. Ті середущі наші вже повмирали. Найстарша і наймолодша сестри зостались».

Друга світова війна торкнулась родини Черемшинських своїм чорним крилом. Багатодітний батько Михайло устиг повоювати на «польській війні» у 1939 році, повернувся поранений, а у 1941 році знову потрапив на фронт. В сім’ї якраз народилась наймолодша донечка Оля — він тільки-но її охрестив і пішов на війну. «Ніхто не дивився, що в нас — п’ятеро дітей у родині. Мені було на той час 12 років. Пригадую, я ще вибігла за ним слідом на вулицю, подивитися — промайнула думка: «Може, я вже тата не побачу»… І так воно й сталося. Він не повернувся — потрапив у німецький табір військовополонених, і там з голоду загинув, разом з іншими нашими хлопцями. Нам були з Німеччини прислали листа — знайшли його могилу. Потім якусь продуктову допомогу отримували — гречані крупи, ще щось. Грошової компенсації ніякої не було».

Зоставшись вдовою із п’ятьма дітьми, Анастасія Черемшинська мусила якось давати собі раду. Життя її протікало у важкій праці, а головною турботою було родинне поле. Як розповідає Ярослава Михайлівна, до війни батько тримав велике господарство — мав млин, сад, пасіку, майстерку… «Поля трохи було у нас, але тато поля не любив, воно позаростало бур’янами, — згадує жінка. — Коли він пішов на війну, мама якось розстаралася на коня і фіру, і вже тоді почала обробляти ту нашу землю. Орала, сіяла. збирала. Найменша сестра часто повторює: «Я навіть мами добре не знаю. Я щойно заснула — а мама вже в полі».

«Я мусила бути за старшу з малечею»

Звісно, виховувати п’ятеро дітей було непросто. «Бувало, трохи голодували, старші мусили опікуватись молодшими. Я мусила бути за старшу з тією малечею. Пішла на город, бараболь нашпортала, зварила — роздала по дві барабольки на душу… А коли мама позбирала зерна, змолола — то ми вже мали що їсти. Тоді не було так, як тепер — усе є, але навіть нічого не хочеться, — зітхає бабуся. — Але було веселіше, аніж тепер. У нас були різні забави — пригадую, влаштували собі в кошниці церкву, робили там «відправи». Співали «О Маріє, матір Божа, молися за нами». Фани (хоругви — авт.) поробили — до нас діти бігали, бо фани хотіли тримати. Файно так було. Бавилися у весілля — співаємо, гуляємо, аж гудить. Похорон теж робили — взяли котрусь із нас, вбрали, положили на візок і веземо. Так буцім плачемо, і то так щиро… Поблизу жінки працювали на полі, то почали бігти до нас, перелякалися: думали, може, котре в криницю впало. Де ж бо так, діти справили крики, — згадує Ярослава Михайлівна із усмішкою.

Дитячі спогади гріють душу, але загалом ті післявоєнні роки були дуже важкими. «В 1947 році був голод, але мама якось давала собі раду. Котра жінка не знала в полі робити, то було зле. А мама все залишала, казала до мене: «Дивися тут вдома». В нашій родині була корова, і це рятувало. Але та корова ніколи була не видоєна як слід — діти потрошку її здоювали, хто коли хотів. Брали горнятко, йшли під корову — вцідили собі молока, напилися. Так рятувалися і виживали», — ділиться жінка.

До речі, Анастасія Черемшинська також відзначилася довголіттям — вона померла у віці 91 рік, у 1999-му, від харчового отруєння. «А коли мама померла, перед її похороном, приснилося мені, що прийшов до нас солдат, вбраний у військову форму. Неначе тато приходив до своєї жінки на похорон».

Пам’ятає Ярослава Ружицька, як проходила у Білій післявоєнна колективізація: «Люди втікали, не хотіли йти в колгосп, боялися. Але подивилися, що нічого не допоможе — поля позабирали,реманент, худобу… І так усі почали ходити до колгоспу. Потім і я вже виросла — було нас п’ятеро чи шестеро дівчат, зробили ми ланку, як тоді казали. Підемо, було, на жнива, на полуднє посідаємо, пшенички трохи натремо та й за пазухи заховаємо. Бо якби помітило керівництво колгоспне, то — під суд».

Молоді роки Ярослави Михайлівни — це, переважно, важка фізична праця у колгоспі, перемежована рідкісними моментами якогось простого людського щастя. Заміжжя за чоловіком Петром, з якими прожили в парі довгі роки, народження і виховання дітей — дочки Євгенії і сина Степана… Все промайнуло, наче сон, але народилися внуки, життя набуло нових сенсів і глибини.

Віночків від Ярослави Михайлівни чекають усі

Доки спілкуємось, пані Ярослава показує старі родинні фото, світлини з першого причастя, весільні знимки. На багатьох фото — молоді дівчата у пишних українських строях, красиві і ставні парубки. Шляхетні відкриті обличчя, свідчення минулої епохи, минулого життя. 

Ярослава Михайлівна іще багато розповідає про дитинство, згадує про отця Чеховського, про сестер-монашок, які опікувалися білецькими дітьми у захоронці, про гаївки і маївки, які відправлялися в городчику Матері Божої, біля церкви… Склалося так, що в дорослому житті пані Ярослава стала парафіянкою православної церкви, проте щиро зраділа відновленню УГКЦ, допомагала, по змозі, розбудові нового греко-католицького храму в селі.

А ще, вже багато років поспіль Ярослава Михайлівна підтримує власну унікальну традицію — на свято Воздвиження Чесного Хреста Господнього і на Хрестопоклінну неділю(третю неділю Великого посту) виплітає до православної та греко-католицької церков села Білої спеціальні віночки із запашного зілля, котре дбайливо сама ж і вирощує. Цими віночками прикрашають розп’яття Спасителя, котре в цьому часі виставляють на середину сільських храмів для молитовного поклоніння вірян. Прикметно, що і православна, і греко-католицька громади з нетерпінням чекають віночків від Ярослави Михайлівни і задовго до урочистостей «замовляють» у неї ці витвори, добре розуміючи всю важливість і глибокий символізм такої традиції. А жінка, своєю чергою, пишається таким внеском у релігійне життя села, і наголошує, що для неї всі церкви — рівні, адже Бог у них — один.

Ось так і живе вона — у щирій молитві, у праці, в турботі про рідних і про долю нашої батьківщини. «Я втратила батька на війні, знаю, як це гірко і страшно, — каже Ярослава Михайлівна на завершення розмови. — Сьогодні українські діти знову втрачають своїх батьків, гинуть самі, руйнується людська праця, триває страшна війна. Молюся, щоб вона нарешті закінчилась, щоб усі наші хлопці й дівчата повернулись додому живими і здоровими, щоб нарешті в нашій Україні настав мир, настали нові добрі часи». Такі прості, але такі важливі бажання — так хочеться сподіватись, що ця молитва простої української жінки врешті буде вислухана.

Уляна ГАЛИЧ.