Літо спливає непомітно… Ще, здається, вчора навчальні заклади проводжали своїх вихованців у чергові веселі канікули (а когось — то й у вільне плавання нового, дорослішого життя), а вже, дивись, кілька тижнів — і знову на поріг освітніх осель покличуть гомінких дітлахів вони… Перші шкільні дзвоники — символ нового навчального року, символ початку, переходу на наступний етап зростання, дорослішання, і, на жаль, поступового прощання з дитинством.
Так багато всього пов’язано зі звуками шкільних дзвоників насправді — з багатьма із нас цей символ залишається на все життя, викликаючи змішані почуття: цікавість, легку ностальгію, любов і тривогу… А хтось, можливо, бачить у такому дзвонику простий сувенір, милу дрібничку, яка в сучасному світі майже втратила своє практичне значення.
Дзвоники у подарунок — звідусіль
Олександр Миколайович Остапчук — досвідчений і титулований педагог, директор Тернопільського навчально-виховного комплексу «Школа-ліцей №6 ім. Н.Яремчука», розуміє і тих, й інших. Але у нього самого, як зізнається, любов до дзвоників давно переросла у справжнє захоплення і творче хобі. А починалося все з невеличкого зібрання подарованих сувенірів. «Упродовж 2006—2010 років я очолював міське управління освіти в Тернополі — до мене часто приїжджали колеги, гості з інших міст. І, у якості подарунка, привозили мені дзвоники — адже це символ школи, освіти в цілому. Так у мене назбиралося близько 15—20 дзвоників. І вже коли я залишив посаду начальника управління, і повернувся директором сюди, у школу, де я раніше працював, то забрав ці дзвоники з собою. Просто не хотів їх залишати, адже то були подарунки особисто для мене», — пояснює Олександр Миколайович.
А далі — захоплення розвивалося якось само собою. Розвісив свою ще невеличку на той момент колекцію у кабінеті і потроху почав її поповнювати. «Спочатку збирав самотужки, купував, вишукував якісь цікаві екземпляри. А потім, через деякий час діти побачили, що я таким цікавлюся. І коли вони десь їхали за кордон, відпочивати з батьками, купували ці дзвоники і привозили мені як подарунок — ті, хто пам’ятав і мав можливість, звісно, бо такі вироби за кордоном коштують і до 10-15 євро, це немалі гроші».
Дзвоники у подарунок привозили учні Олександрові Остапчуку не лише з чужих країв, а й із різних куточків України.
«Їдуть на екскурсію — ага, треба директору привезти дзвоника, — усміхається педагог. — Мені було дуже приємно, що діти в такий спосіб проявляють якусь свою увагу, вдячність. Тут із різних міст є дзвоники, — є керамічні, фарфорові, металеві. Є дзвоники з Карпат, дуже мелодійні. Всі вони різні за вартістю, але однаково цінні для мене як пам’ять».
Він продзвенів на відкритті школи
Сьогодні в оригінальному зібранні педагога — понад 500 дзвоників. Олександр Миколайович пам’ятає історію походження кожного з них — тут зібрані екземпляри з різних країн, виготовлені з різних матеріалів, різної форми… Різноманіття дзвоників справді вражає.
Найстаріший дзвоник у зібранні має ще й свою особливу історію. «Рік тому нам зателефонувала одна жінка, що мешкає по сусідству з нашою школою, зі словами: «Я маю дзвоник, яким дзвонили на перше вересня 1960 року, коли відкривалася школа, хочу вам подарувати». Принесла нам цей дзвоник, ми його почистили і тепер він у нас в коридорі висить як почесний символ нашого закладу».
Хоча, до слова, сьогодні у школі немає класичного дзвоника, який б скликав учнів на уроки і провіщав перерву — натомість тут лунає мелодія «Червоної рути» Назарія Яремчука. У такий спосіб школа вшановує ім’я і творчість свого видатного патрона. Символічний дзвоник лунає лише на урочистих зібраннях з нагоди початку і завершення навчального року… А повертаючись іще до «яремчуківської» теми — то є в колекції Олександра Миколайовича оригінальні дзвоники, виготовлені мамою покійного Андрія Кузьменка, — «Кузьми», соліста гурту «Скрябін». Як виявилось, його мама виготовляла дзвоники зі словами пісень свого сина. А на замовлення для 6-ї школи жінка виготовила дзвоники, орнаментовані першими рядками із пісень Назарія Яремчука. На жаль, майстриня також уже відійшла у засвіти, але залишила після себе ось таку добру згадку в Тернополі.
Ексклюзивні, чемпіонські, створені вручну
Є в історії колекції і певні сумні сторінки. Наприклад, коли почалася повномасштабна війна, багато учнів виїхали закордон. Частина з них потім повернулася. Як розповідає Олександр Миколайович, привезли йому близько 60 нових дзвоників. Є у його колекції вироби із Франції, Італії, Великобританії, Фінляндії, Америки, багатьох інших країн…
Цікавлюся найбільш пам’ятними для колекціонера екземплярами. «Мабуть, усе таки це найперші дзвоники, придбані самостійно. У 2010 році я побував у Сполучених Штатах Америки — привіз звідти дзвоники, виготовлені у поселенні амішів. Це така релігійна протестантська спільнота, яка майже повністю відмовилася від благ сучасної цивілізації. Вони живуть закритими групами, всі побутові речі виготовляють самі, ручним способом. Мені вдалося побувати в них — навіть їхню школу відвідати. Дзвоники виготовлені з латуні, вручну. Вони насправді унікальні. Один дзвоник коштував 5 доларів, інший — 3 долари. Я привіз ці дзвоники додому, і з того часу якраз і почав їх якось осмислено збирати».
Є у цій колекції доволі прикладні вироби, є — більш сувенірні, навіть жартівливі — у формі людських фігурок, тваринок, казкових істот. Є навіть ексклюзивні дзвоники — наприклад, кістяні чи декоровані вручну трикотажним обрамленням. Є спеціальний святковий дзвоник Санта Клауса — його також передали із закордону.
Привертає увагу важкий, округлий дзвін, що ніби натякає на певну солідність і серйозне призначення. Як виявилося, це дзвін, яким подавали сигнал до початку змагань на чемпіонаті світу з біатлону в 2019 році. Тоді чемпіонський титул виборов Дмитро Підручний, а передала цінний дзвоник освітньому закладу його дружина.
На різні голоси
Не тільки колекціонування приваблює Олександра Миколайовича. Як розповідає чоловік, має одну мрію, пов’язану із улюбленим хобі: «На Закарпатті є люди, які виготовляють металеві дзвоники за особливою технологією. Тож я планую поїхати до них, щоб навчитися цього ремесла. Вони виготовляють їх на продаж, і водночас дають майстер-класи із виготовлення. Це декоративні вироби, але вони бувають і досить великого розміру». Якщо все вдасться, каже — навчатиме виготовляти дзвоники і своїх учнів. Адже сьогодні дуже важливо відволікти дітей від віртуального світу ґаджетів, комп’ютерних ігор — зацікавити їх чимось корисним, незвичайним.
Доки спілкуємось, не втомлюся розглядати дивовижну колекцію. Все-таки якими вигадливими й талановитими бувають люди, щиро захоплені своєю справою… Прикметно також і те, що всі дзвоники у колекції Олександра Остапчука — функціональні, в кожного — власний унікальний голос. У когось він звучить дзвінкіше, у когось — м’якше, але всі по-своєму цікаві. І в цьому теж — певна метафора шкільного життя. Тут, у цих стінах звучать дуже різні мелодії, різні голоси, але всі вони живі і справжні, унікальні — і в цьому їхня найбільша цінність. Тож нехай дзвоники 6-ї школи дзвенять упевнено, гучно, яскраво — провіщаючи новий день, новий початок, нове майбутнє.
Уляна ГАЛИЧ.