Українські воїни — дуже різні: молоді й старші, досвідчені і зовсім «необстріляні», з різними долями, життєвим шляхом. Але внесок кожного у справу нашої боротьби — неоціненний. Про фронтові будні й повернення до цивільного життя поспілкувалася з ветераном новітньої російсько-української війни Петром Шиманським.
Із музикантів — у кулеметники
Петро Михайлович народився 23 вересня 1969 року народження, в селі Опрілівці Збаразького району. У 1984 році вступив у Теребовлянське культурно-освітнє училище, закінчив його в 1987-му. Здобув спеціальність «керівник оркестру народних інструментів», освоїв гру на баяні. Далі — служба у строковій армії, яку проходив у Казахстані, на космодромі Байконур. Після завершення «строчки» влаштувався на роботу в сільський клуб у сусідніх Новиках, став його завідувачем. Тепер це сучасний центр надання культурних послуг — чоловік працює там і досі. У селі, що стало рідним, знайшов своє кохання, народили і виховали з дружиною двох дочок. Усе життя концентрувалося навколо улюбленої музики, творчості, роботі з сільською молоддю. Так тривало аж до початку «повномасштабки» — Петро Михайлович зголосився добровольцем ще у перші дні вторгнення, разом із десятком інших односельців.
Про мотивацію приєднатися до війська розповідає, не приховуючи хвилювання: «Це був початок війни… Я не міг їсти, не міг нічого робити — це був стан якоїсь невизначеності. Врешті я подивився на своїх дівчат і сказав: «Я йду». Спершу вони трохи протестували, плакали, але мусили змиритися. Це було рішення, яке не обговорювалося».
Однак на той момент Петро Шиманський ще мусив трохи почекати — не підійшов за віком, оскільки йому було вже 53 роки. Згодом, у вересні 2022 року, таки був мобілізований до лав 16 окремого стрілецького батальйону, вирішив, що хоче служити саме там. Як зізнається, про можливі труднощі зі здоров’ям на той момент не думав, хоча певні перестороги залишалися.. Розповідає, що відразу потрапив на Запорізький напрямок, служив у кулеметному відділенні. На жаль, ніякої попередньої військової підготовки на той момент наші бійці не проходили — в останній день перед відправкою на фронт вистріляли по 30 патронів з автомата, от і весь курс «молодого бійця». Втім, як напівжартома стверджує Петро Михайлович, це вийшло й на краще, адже навряд чи він у своєму немолодому вже віці витримав би кількагодинні тренування, біг по 10-15 км у важкому бронежилеті та інші подібні вправи… А так — усього навчило життя в бойових умовах.
«Всі кликали мене Михайловичем»
Потрапивши на схід, разом із побратимами тримали посадки, згодом — були скеровані на підсилення до піхотних рот батальйону. Вправлятися з кулеметом, рити окопи навчили ті побратими з батальйону, які вже півроку перебували на позиціях. Як згадує, ті перші місяці великої війни — то був час великого героїзму, братерства, хоча й не було повного розуміння процесів, що відбуваються.
Влітку 2023 року 16 стрілецький батальйон брав участь у контрнаступі: «Коли наші хлопці потиснули трошки москаля, батальйон перекинули в населений пункт Левадне. Там нас трохи переформатували і врешті ми пробули там аж до осені 2024 року, без перерв — ротації тільки «на баню», що помитися і попрати одяг. Ми там окопалися, бліндажі облаштували… На той момент у нас був зразковий батальйон, повністю злагоджений».
У найважчі дні, в моменти боїв і втрат дозволяло триматися відчуття побратимства. «Командиром нашого кулеметного підрозділу був Володимир Кокарча — золотий чоловік. Ми мали свою «хату», куди поверталися з позицій, створили там домашню обстановку. Був телевізор, інтернет, навіть баян. Бувало таке, що доводилось і на баяні хлопцям заграти, поспівати разом», — розповідає Петро Шиманський. До слова, позивний у бійця був «Кварта». Адже Петро Михайлович — музикант, тож запозичив імення з музичної сфери. «Нас у бліндажі було чотири, я четвертий, тому — Кварта. Але мене, як правило всі кликали Михайловичем», — усміхається.
Дуже важливо також було мати можливість час від часу подзвонити додому, поспілкуватися з родиною. Для цього доводилось шукати якісь хитромудрі можливості, викроювати по три-чотири хвилини — адже в повітрі чатували ворожі дрони, радіорозвідка. «Але це нас не лякало, — каже Петро Шиманський. — Буває, поговориш з жінкою, дітьми — у них все добре, то й у тебе наче все добре теж». Згадує про першу свою фронтову відпустку, що припала на Різдво: «Дружина не знала, це був сюрприз. Я приїхав з квітами, було дуже хвилююче».
Над головою висів ворожий дрон
Бойові будні нанизувались один на одного, аж до 11 жовтня 2024 року. Того дня трапився один із найважчих боїв. «О пів на восьму почалася артпідготовка, росіяни били по наших суміжниках. О 8-й годині почався штурм — вони рушили на наші посадки: мотоцикли, техніка… Всі наші знали, що буде наступ, чекали цього, але артилерійської підтримки піхоті чомусь не було надано. Перша наша гармата вистрілила аж о 10-й годині, — розповідає ветеран. — Вони потиснули нас, ми відступили на сусідні позиції. До нас прилетіли ПТУРИ (протитанкові керовані ракети — авт.), я отримав контузію середньої важкості. Ще трошки побув на позиціях, почала сильно нудити, голова дуже боліла, відчув, що психіка не витримує. Забрали мене наші медики, відправили в Покровське у лікарню».
Як розповідає ветеран, під час бойових дій ніякого страху чи вагань не було. Навіть у день того найжорсткішого бою, коли засів у засідці з кулеметом, сяк-так прикритий гілляччям, а над головою кілька хвилин висів ворожий дрон. І мусив вирішити — відкрити вогонь і видати своє місцезнаходження, чи ні… Але треба було прикривати хлопців на полі, тож просто сказав собі: «Будь, що буде». А дрон відлетів і скинув свій смертоносний вантаж над сусідньою посадкою. Вже коли надійшов наказ відступати з позиції, зізнається, лячно було спускатися у бліндаж за речами: «Я знав, що коли мене накриє там ворожим вогнем, шукати ніхто не буде. Час не було б відкопувати, ми мусили відійти». Вже потім, коли почав це все аналізувати, з’явився такий подив: «Як мене Господня рука прикрила від цього всього?» Але, на щастя, того дня з нас ніхто не загинув, тільки покалічило деяких. А ось у третій роті нашого батальйону полягло дуже багато хлопців…»
Той бій залишився позаду, а далі був період лікування у Запоріжжі, часткове повернення на службу, переїзд батальйону на Харківщину і подальше розформування підрозділу. В цей час Петро Михайлович пройшов ВЛК і отримав статус обмежено придатного. Далі перевівся в Тернопіль, у тиловий батальйон, прослужив там близько року, потім був демобілізований за станом здоров’я повернувся до цивільного життя.
«Божа сила не дасть нам пропасти»
Цікаво, що перед війною, окрім будинку культури, Петро Михайлович працював іще й у дитячому садочку — музичним керівником. «В культуру я повернувся, а от в дитячий садочок так і не зміг. Тому що психіка трохи порушена, а робота з дітьми — це велика відповідальність, — зазначає ветеран. —Я просто не знав, як себе поведу. Адже десять дітей — десять характерів. Той плаче, той вередує. До війни я з дітьми добре ладнав — обіймав їх, заспокоював, любив. І діти мене любили. Завідувачка садочку просили мене повернутися до них, але я їм щиро сказав: «Вибачте, це вже не той Петро Михайлович, якого ви знали…» Думаю, я вчинив правильно, хоча і дуже скучаю за дітьми. Дуже хотів би з ними працювати, але мій внутрішній голос підказує, що поки не варто».
Розповідає, що іще під час служби, коли бував у відпустках, заїжджав у рідний садочок: «Ми з дітьми фотографувалися, спілкувались. Це було дуже гарно і зворушливо. Але прийти на коротку зустріч — це одне, а щодня працювати — інше. Хоча був у мене такий випадок — ще коли я проходив ВЛК на Харківщині. Лікарня була у селищі Близнюки. Всі ці процедури затягнулись допізна і довелося там заночувати. А це — невеликий населений пункт, ані готелю, ні якихось знайомих. Отож лікарка дала мені телефонний номер до завідувачки місцевого садочку. Я подзвонив, мені дозволили там переночувати. Але, коли я зайшов у цей садочок, побачив ці розмальовані стіни… Це відчуття словами не передати. Мене накрило, я зашив рюкзак, вийшов надвір і розридався».
Хоча Петро Шиманський і повернувся на роботу, веде активне життя, але, як зізнається, адаптуватися після війни було непросто — знадобилося близько півроку, щоб бодай трохи повернутися до звичного ритму. «Коли є якась робота, щось муруєш, штукатуриш — трохи легше. А ось коли неділя, лежиш, дивишся в стелю, в голові — порожнеча, концентрації — нуль, не знаєш, де себе подіти… Рятує спілкування з побратимами, з тими, хто пережив подібне. Вчишся терпінню і просто чекаєш. Час — він не лікує до кінця, але потроху заліковує рани».
До війни чоловік був дяком у церкві, і тепер продовжує цим займатися. «Я завжди вірив у Бога, але можу сказати таке: якщо раніше, у молодості, в мене могли виникати якісь запитання, сумніви щодо релігії, то тепер я не маю запитань. Я чітко знаю, що над нами є вища сила, яка веде кожного з нас по житті. Тому страх немає сенсу —з тобою нічого не трапиться доти, доки твоя книга не закриється. Я перестав боятися, перестав сумніватися — певно, це наслідок пережитого, побаченого на війні, — підсумовує насамкінець. — Божа сила керує нами — і вона не дасть нам пропасти, не дасть нашій Україні щезнути з лиця землі. Тому що вся наша боротьба, наш опір — це теж вияв Божого задуму, своєрідне чудо. І я вірю, що ця боротьба завершиться перемогою — бо ми воюємо на боці світла, добра, воюємо заради дітей, заради майбутнього».
Уляна ГАЛИЧ.