Ворожий полон — одне з найбільших випробувань, з якими може зіткнутися військовий після участі в бойових діях, тим паче, якщо цим ворогом є росія, безумна і безпощадна. Дмитро Галюк, ветеран російсько-української війни, морський піхотинець, захисник Маріуполя, наш краянин, пережив три роки полону і повернувся додому, до люблячої дружини і маленької донечки, які його віддано чекали увесь цей час.
Обрав для себе фах військового
Попри молодий вік (цьогоріч 26 жовтня йому щойно виповниться 30 років), Дмитро має за плечима значний бойовий досвід. Як розповідає, після закінчення Бариської загальноосвітньої школи у 2014 році вибрав для себе військовий фах. Вступив на навчання до Львівської академії сухопутних військ, у військовий коледж сержантського складу на базі військової академії. Провчився два з половиною роки, отримав середньотехнічну спеціальність, у 2017 році випустився із закладу і потрапив у 36-ту окрему бригаду морської піхоти. Саме звідти почався його бойовий шлях — того ж року в юнака була перша ротація в зону бойових дій.
«Я брав участь в Антитерористичній операції, Операції об’єднаних сил (з 2018 року) і під час повномасштабного вторгнення. В мене було п’ять таких ротацій, тривалістю по дев’ять місяців. Це був маріупольський напрямок, оскільки ми були морською піхотою, зосереджувалися біля моря. Вели бойові дії, боронили країну, як могли. І повномасштабне вторгнення зустріло нас також у Маріуполі, — зазначає Дмитро Галюк. — Це було у березні 2022-го — ми відбивали атаку на підступі до міста. Оскільки противник напав із павлопільського напрямку, прорвав нашу лінію оборони, ми повинні були відступити, відкотитися в глибину міста…»
Криваві бої і страхіття полону
Подальші події закрутились страшним калейдоскопом — виконання бойових завдань на заводі «Азовсталь», чотири штурми, отримана закрита черепно-мозкова травма, перенесена контузія, евакуація на завод Ілліча, відсутність медикаментів, участь в обороні заводу, невдалі спроби прориву ворожої оборони, авіаудар і знищення ворогом усієї техніки… Ці пекельні дні назавжди вкарбувалися у пам’ять.
«Прориватися вже не було чим. Їжі не було, води не було, боєприпаси закінчувалися. На нас йшли танки, ми відповідали автоматами — просто не мали чим уже відбивати атаки», — згадує захисник. Коли ситуація стала просто безвихідною, почали розмірковувати про те, що настав час дати ворогу останній бій і якнайдорожче продати своє життя. Але в цей час отримали від командира наказ виходити, здаватися в полон. «Ми спочатку плакали, не хотіли, казали: «Командире, та як же так…» Але потім посиділи, поговорили і вирішили: якщо є шанс вижити, треба ним скористатися. Тому що загинути в повному оточенні — це не героїзм, а самогубство», — пригадує Дмитро. Підрозділ, в якому служив, здався останнім з усього маріупольського гарнізону — виходили пішки, несли важкопоранених… І так почався страшний період полону: спершу — дев’ять днів у сумнозвісній Оленівці, а далі — три роки в СІЗО у костромській області рф. Додому повернутися вдалося лише навесні 2025 року — і це була дуже довга дорога повернення. Щоденною реальністю стали жорстокі побиття із найменшого, часто — вигаданого приводу, моральні й психологічні тортури, втрата побратимів, життя упроголодь в страшних побутових умовах… Пригадує, напередодні останнього Різдва в полоні їх відвідав капелан, пригостив шоколадками і козинаками. «Нічого смачнішого в житті я не їв», — зізнається.
А ще, одним із найстрашніших випробувань була інформаційна ізоляція. Найбільше Дмитро хвилювався про те, як і за що живуть його кохана дружина Катерина з маленькою донечкою Софійкою — після початку повномасштабного вторгнення перевіз їх у рідний Бариш (теперішнього Чортківського, а раніше — Бучацького району). «Побутові умови в селі нелегкі, не було води — за нею доводилось ходити досить далеко. Хвилювався, як вони переживають зими, чи не мерзнуть». І лише, коли з України почали доходити звістки — написав звільнений раніше побратим — зрозумів, що дружина отримує його платню, що в них матеріально все гаразд. А ще — дізнався, що вона провела в домівку воду, виконала все, що вони разом запланували. Такі прості речі стали в тих умовах просто порятунком для психіки. Згодом отримав кілька листів від дружини, хоча вона написала їх понад п’ять десятків — і навіть вдалося отримати фото маленької Софійки, яке беріг, як найбільшу коштовність. Саме це незбориме бажання повернутися додому, до сім’ї, і тримало воїна весь той час. А ще — постійно молився, намагався будувати плани на майбутнє, підтримував своїх побратимів.
«Слава Україні! Я тебе кохаю!»
Дмитро розповідає, що полонених постійно допитували — намагалися отримати зізнання в тому, що це українські військові вбивали мирних жителів у Маріуполі. Звісно, під впливом системних катувань бувало й таке, що люди підписували якісь фальшиві зізнання, ішли на співпрацю. «Мене врятувало те, що з побратимів, які воювали разом зі мною, там у полоні майже нікого не було. На всі запитання відповідав, що займався постачанням води і в бойових діях участі не брав. З тим мене врешті і звільнили. «Ну, бувай, водовоз», — попрощалися».
Попри пережиті жахіття, Дмитро готовий про них розповідати: «Хочу, щоб суспільство знало, наскільки наші хлопці страждають, і що нам доводиться переживати заради спокійного та мирного життя в Україні». Пригадує той момент, коли на перебитих ногах, майже не відчуваючи болю, кинувся стрімголов бігти назустріч українському прапорові, рідній землі, коли усвідомив, що обмін таки відбудеться… Коли ж отримав від працівника наших спецслужб телефон і набрав номер дружини, який щодня прокручував у пам’яті, щоб не забути, першими словами Дмитра були «Слава Україні! Я тебе кохаю!»
А вдома, після повернення — так само чимало нових викликів. Дмитро зізнається, що спершу було нелегко, — але дуже допомагала підтримка рідних, відчуття, що його чекали, не забули. Також розповідає, що система роботи зі звільненими з полону, їх подальшого лікування, реабілітації в нас налагоджені досить добре. Надзвичайно важливим моментом є те, що вдається передати інформацію про тих, хто продовжує перебувати в полоні. «Ми вже понад 200 чоловік знайшли, які вважалися безвісти зниклими, а ми з ними сиділи в камерах», — каже Дмитро Галюк.
Працює в театрі і мріє стати професійним актором
Після довгоочікуваного повернення в житті Дмитра був довгий період лікування і реабілітації. Ветеран і досі має певні труднощі зі здоров’ям, у нього — друга група інвалідності. Але він стійко намагається триматися, зберігає оптимізм, будує плани на майбутнє. Допомагає в цьому й те, що чоловік знайшов для себе своєрідну творчу віддушину — влаштувався на роботу монтувальником-машиністом сцени в Тернопільський обласний драматичний театр, грає в аматорському ветеранському театральному гуртку і планує здобути фах актора в Тернопільському педагогічному університеті. Цьогоріч вступає на курс заслуженого артиста України Євгена Лаціка, з яким навіть вдалося разом попрацювати у виставі «Ісус — Син Бога Живого» — Дмитро зіграв у масовій сцені. Зазначає, що керівництво і колектив драмтеатру дуже підтримують його творчі мрії — і це не дивно, адже артистизм, харизма і вроджений талант цього молодого чоловіка є очевидними. І загалом, як відзначає Дмитро, театральне життя йому дуже до вподоби, воно допомогло йому заново соціалізуватися, адаптуватися до цивільного життя.
Але водночас, хоча сьогодні Дмитро Галюк і не думає про повернення у військо, не виключає такої можливості. «Якщо виникне необхідність, я не ховатимусь, не втікатиму. На жаль, реальність така, що війна в будь-який момент може прийти навіть сюди, в Тернопіль, у спокійне тилове життя. Тому всі ми повинні бути готовими захищати свою землю від ворога. А для чоловіка, я вважаю, це взагалі найпочесніший обов’язок із можливих, — підсумовує мій співрозмовник. — Поки є нагода, хочу трошечки відпочити, відновитися, побути з родиною — але в разі чого готовий знову взяти зброю до рук».
Уляна ГАЛИЧ.