Улітку 1943 року мені було одинадцять. Якось ми з батьком поїхали в неділю до його знайомого в сусіднє село. Там на подвір’ї гралися троє дівчаток, а неподалік мою увагу привернула копана криниця, накрита дошками.
У нашому селі таких не було, тому я підійшов і почав зазирати до неї. Менша, чотирирічна дівчинка підбігла й схопила мене за руки: «Впадеш!» Вона була красива, чорнява й дуже мені сподобалася.
…Минуло багато років. Я закінчив школу, відслужив у війську, пішов навчатися. Тоді й помітив серед студенток вродливу чорнявку, котра чимось нагадувала мені ту маленьку дівчинку, котра так злякалася, аби я не впав у криницю. Вирішив познайомитися. І з’ясувалося, що це вона! І вона так само, як і я, пам’ятала ту зустріч у дитинстві.
Ми закохалися. Щоправда, бачилися рідко, адже треба було вчитися, щоб отримувати стипендію. Бо від батьків допомоги не мали. За стипендію мусили і харчуватися, і вдягатися. Не могли нічого подарувати своїм коханим, крім книжки чи листівки в день народження.
Наше студентське життя було напівголодним, проте щовихідних у клубі всі групи почергово ставили вистави, організовували концерти. Дівчата не мали манікюру і прикрас, не ходили в кафе, не потрапляли в різні згубні залежності. Всі були природно красивими і скромними. Ми намагалися сумлінно вчитися, щоб згодом стати добрими спеціалістами.
Отримавши диплом, я поїхав за скеруванням на роботу в райцентр неподалік Тернополя. І моя дівчина згодом теж пішла працювати в одне із сіл того ж району. Доля вирішила продовжити нашу дружбу. А згодом ми побралися. Ні в моєї коханої, ні в мене не було статків — тільки по одній напівпорожній валізі. Весілля не мали змоги справити, а батьків турбувати не хотіли.
Розписавшись у суботу, ми пообідали вдвох у чайній і вирушили у весільну подорож: доїхавши автобусом до іншого райцентру, пішли до села за п’ять кілометрів від нього, де мешкали батьки моєї дружини. Нас прийняли дуже гостинно, почастували. Переночувавши, ми взяли велосипед і поїхали до моїх батьків, щоби познайомити їх із невісткою. І вони зустріли нас радо. Пообідавши, ми поїхали назад. Залишили велосипед батькові й пішли до райцентру на автобус, бо в понеділок треба було виходити на роботу.
Цікаво, що ні її, ні мої батьки не спитали нас, як ми думаємо жити, якщо в нас нічого немає. Бо в нас було найцінніше — наше кохання! А ще — взаємоповага, бажання працювати, будувати міцну сім’ю.
Через три роки в нас народився прекрасний син. Змалку ми привчали його до роботи, до книжки. Старалися бути для нього взірцями у всьому. Усвідомлювали, що діти наслідують своїх батьків.
Ніколи не сварилися, не гнівалися одне на одного, слова поганого одне одному не сказали впродовж усього життя. Побудували просторий дім, завели господарку, посадили розкішний сад. Майже все робили власноруч і вдвох. Навіть деякі меблі мені довелося виготовити самому, бо в магазинах тоді нічого не було. Донині не викидаю їх, зберігаю, як музейні експонати.
Моя дружина вміла і спекти, і зварити, і лад у хаті, в дворі й на городі тримати. Сусідки часто зверталися до неї за порадою, не зважаючи на її молодий вік. Я ж у всьому старався підставити коханій плече, допомагав, чим міг.
Із часом син закінчив школу із золотою медаллю, а згодом — Львівський університет. Нині мешкає в обласному центрі, працює, має сім’ю, квартиру. Внук працює в Києві в одній з урядових установ.
Здавалося б, живи і насолоджуйся щастям… Та невблаганна смерть обірвала життя моєї любої дружини, з якою ми прожили 56 років. Я залишився сам. Хоча ні, не сам. Брат і сестра дружини, дуже близькі мені люди, часто приїжджають до мене, і я навідуюся до них. У мене є чудові діти — син, невістка, внук. Вони не забувають про мене, дбають, як про малу дитину. Син щодня телефонує, цікавиться моїм здоров’ям, моїми потребами. Щовихідних приїжджає разом із невісткою. Запрошує мене переїхати до нього. Але доки я можу бути сам, своєї хати не покину. Ми будували її з дружиною, тут усе нагадує мені про неї. Я відвідую її могилу, подумки дякую коханій за казку нашого подружнього життя…
Дякую в молитвах долі та батькам своєї дружини, що виховали її таку для мене. Дякую своїм батькам, котрі були для мене взірцями, хоча судилося їм непросте життя, були і тюрми, і пограбування за радянської влади… Молюся за них усіх, за упокій їхніх світлих душ.
Хоча мені вже далеко за 80, я задоволений своїм життям, яке минуло, мовби сон… І раджу всім молодим: не женіться за принцами, принцесами та за їхнім багатством, бо часто вони приносять зраду й розчарування. Можна бути заможним, але нещасним, а можна бути бідним і щасливим. До кохання і до життя загалом треба ставитися з великою відповідальністю і керуватися в усьому розумом. А ще виконувати десять Божих заповідей.
Вважаю свою долю і долю своєї дружини Божими дарунками для нас. А ви, дорогі читачі, як думаєте?
К. М.
Підволочиський район
Фото з вільних джерел
Прокоментуйте