Цю сивоволосу жінку в Слобідці більше знають як вчительку. Навчала в школі тих, котрих уже сьогодні можна назвати літніми людьми, їхніх дітей… І мало залишилося ровесників Тереси Остапівни, котрим відомо, як у патріотки склалося замолоду життя.
— Через те, що відмовилися вступати до комсомолу, мене й моїх товаришок відрахували з педучилища. І не приймали до школи в жодному селі на Бережанщині. Тож змушена була виїхати на Івано-Франківщину. Пізніше навчалася в Львівському університеті, потім перевелася на заочне відділення, влаштувалася на роботу в Рогатинському районі. Моя колега, навіть колєжанка, видала мене енкаведистам — розповіла, що я мала зв’язки із повстанцями.
Жахливі допити в тюрмі — виклики тільки по ночах, очні ставки із запроданцями… Однак дівчина не здалася, нікого не видала. Засудили на двадцять п’ять років — молодій учительці дали більше, аніж мала від роду. Відбувала строк у спеціальному режимному таборі Кенгірі (Карагандинська область, Казахстан). Так, так, це той самий Кенгір, який «прославився» повстанням політв’язнів.
— Кажу «прославився», але й сьогодні, за незалежної України, небагато моїх земляків про нього чули, — гірко зітхає пані Тереса. — Та й не всі хочуть знати…
І жінка пригадує страшні події 1954 року, свідком яких була.
— Таке не забувається, — каже.
…Повстання тривало сорок два дні. Табір представляв собою прямокутну площу, обведену високим муром і поділену на три менші табори. Тут нараховувалося понад десять тисяч політв’язнів, близько три з половиною тисячі жінок. Працювати змушували по дванадцять годин щоденно.
— Душевний біль ще дужче гнітив наші серця, — згадує Тереса Остапівна. — Якось привезли в чоловічий табір десь із шістсот кримінальних злочинців. Начальство сподівалося, що ті ідейно розкладуть політв’язнів і почнеться бійка та різанина. І тоді з’явиться привід для другого суду. Але так не вийшло… Кілька «битовиків» вилізли на високий мур і попросили закурити. Наші хлопці, зазвичай дуже щирі і не скупі, зібрали цигарки, куски хліба й вгостили їх. Запросили також до себе на Великдень. На свята (то якраз була Великодна неділя) українці, хто що мав, викладали на стіл. З’явилися і кримінальники та політв’язні інших національностей. Глєб, провідник «битовиків», поцікавився, за що наші сидять, а коли дізнався, був дуже зворушений. Глєб тоді ж признався, як табірне начальство нацьковувало їх на політв’язнів.
Домовилися разом розпочати повстання. Наші спільники взялися до роботи — вночі вони розбили мури, тож шлях став відкритий в усі табори та в ізолятор. З ізолятора вийшло чотири сотні в’язнів, які були дуже худі і безсильні. Серед них був і наш земляк — молодий хлопець Гриць Михайлишин із Бишків Козівського району.
Був створений комітет самооборони, до якого входили в’язні різних національностей. Хлопці виготовили радіоприймач і намагалися передавати події за кордон. Вимоги до керівництва були такими: встановити восьмигодинний робочий день, поліпшити харчування, зняти грати з вікон, дозволити писати листи до рідних без перешкод (до того можна було лише два на рік), розглядати справи політв’язнів, давати дозвіл на побачення з рідними тощо.
І ось почалося найстрашніше. Табір обступили солдати. З’явилися танки, панцерні машини, літаки-винищувачі. Енкаведисти нападали з різних боків по кілька разів на день. Жінки почергово, цілими бараками, йшли в чоловічі табори, аби заступати собою в’язнів, тому що в жінок менше стріляли під час наступу. Вночі 26 червня табір освітили тисячами ракет, а з гучномовця лунало: «Увага! Наступаємо на ворогів народу!» Несподівано з усіх боків у переходи муру рушили танки, в небі з’явилися літаки-винищувачі і водночас вдерлося багато військових. Почалася стрілянина. В’язні повтікали в бараки, та кати через вікна кидали гранати, неможливо було дихати. Ми повибігали надвір, але там на нас чекало ще більше горе, — із жахом, якого не може позбутися донині, розповідає пані Тереса. — Між двома бараками, де я була, з обох боків стояло багато солдатів зі зброєю, націленою на нас. Посередині ж «гуляв» танк із кулеметом. Народу вийшло багато, а простір — невеликий, тож від танкіста-п’яниці втекти було майже неможливо, це вдавалося лише одиницям. Мені закарбувалося в пам’яті, як один чоловік зловився руками за грати. Тоді танкіст повалив стіну, безжалісно кинувши людину під гусениці…
Розповідали пізніше, що жінки, коли рушили танки, бралися за руки і ставали проти них. Нелюди поїхали по в’язнях… Було дуже страшно — одна молода жінка вмить посивіла, а моя знайома гуцулка, яку звали Параскою, втратила мову — пізніше її наново вчили говорити. Як свідчать історики, розстріляли тоді близько шестисот політв’язнів…
Здавалося, що Україна, здобувши незалежність, буде шанувати тих, хто загинув за неї. Але й за багато років учасників ОУН-УПА не визнано воюючою стороною. А кому і за які заслуги присвоюють звання Героя України? Це питання звучить риторично…
Я відкладаю написане вбік і, задивившись у вікно, де забіліли сніги, телефоную до пані Тереси.
— Відійшов із першою зорею Святвечір, присолоджений кутею, віддзвеніло колядами Різдво. Як святкувалося Вам? — запитую.
Веселішає голос старенької:
— Кликали на зиму до себе внуки. Але між рідними стінами мені найтепліше. А на Святу вечерю прибули всі Міляни — внуки Володя, Василь, Тереса, Олександр, Оксана, правнуки Сашко, Сергійко, Даринка. Дванадцятьма стравами заставили стіл, не забули про душі тих, хто відійшов, — насамперед дідуся Богдана, себто мого чоловіка, та синів Ігоря і Володимира, котрі теж передчасно пішли зі світу, — зітхає. — А по вечері то й невістка Марійка з Італії привітала. Тепло в хаті, тепло й на душі, затишно за столом. А мені пригадалося, як ми на каторзі святкували: дорожили своїми українськими традиціями, не зрікалися християнської віри. А після вечері колядували, вертеп ставили. Я була ангелом. Неукраїнці дивилися, як на диво. Мене святою називали…
Полишає бабуся гіркі спогади там, на чужині, і знову повертається до сьогодення. Хоч одна в хаті, каже, та не почувається самотньою. Навідуються сусіди — близькі і дальні — Марія Риліцька, Надя Флиста, Юзефа Кравець, Богданка Сисак, Марія Рилик із дочкою Ганею, Галина Люба. Поговорять, поможуть, що треба. А колишній сільський голова, добрий чоловік і приятель ще чоловіка пані Тереси Іван Бойко, хоч і оддалік мешкає, але також не обходить її обійстя. Пам’ятають свою учительку і її колишні учні Валя Періста та Галя Вовк.
— І про голів — товариства «Слава» Василя Кривка та сільського — Володимира Бойка — теж не забудьте згадати, адже у будь-якій просьбі не відмовляють ветерану-політв’язню, — зауважує соціальний працівник Галина Шимків, котра не лише з обов’язку, а й із милосердя піклується про всіх самотніх стареньких.
Ярослава ШТОКАЛО-ПАРХОМЧУК
с. Слобідка Козівського району
Фото з вільних джерел
Прокоментуйте