Вона народилася маленьким струмочком, який витікав боязко із джерела на вишнівецькій землі. За кожним метром він збільшується, розширюється, сильнішає. І вже дорослим перетворюється в річку Горинь. Пробігши немалу відстань, вливається у Борсуківський став, щоб трошки відпочити і набратися сил для подолання далекого, незвіданого досі водного шляху.
І ось вона знову намагається бігти далі, змагаючись і борючись із струмуючим ставом, який старіє, хиріє з кожним роком. Ще в 50—60 роках минулого століття він був базовим рибгоспу «Борщівка». Тут працювало 70 працівників, серед них борсуківських — 15, налічувалося 15 автомашин, кілька човнів, катерів. Під час сильних вітрів хвилі плеса вихлюпувалися аж на дорогу, що веде у Борщівку і далі на Кременець. Його постійно поглиблювали, косили очерет, лепеху, зариблювали мальком коропа, білого амура, товстолобика. Тоді рибгоспною рибою забезпечували великі міста України, Росії, бо річний вилов становив до 700 тонн. Нині став, хоч орендований підприємцем, міліє, заростає, а дичини, яка так приваблювала мисливців, і початок полювання ставав справжнім святом, все менше і менше.
Прорвавшись крізь бетонний міст, річка виривається на волю. Її вода із радісним шумом, бризкаючи навкруги, прямує до повороту, обминаючи садиби одного з найстаріших і найбільших – роду Шандруків. Ось з’явилися круті береги. Вода б’ється, мовби її хитає то в один, то в другий бік. А верби, нахилившись додолу, скрутно похитують довгим гіллям. Тільки річка й вони старі-престарі багато бачили на своєму довгому віку.
На різкому повороті Горинь стишує свій біг. Знаю з дитинства — тут у ямах водилися окуні, плотва, в’юни, раки, коропи і навіть щуки. Століттями річка для навколишніх сіл вважалася годувальницею і помічницею. Добування їжі, місце для прання одежі, вимочування полотна з конопель, робота млинів, яких на берегах Горині було два, випас худоби… Млинами річка може справедливо пишатися. Завдяки її силі цілодобово пеклювали, мололи, переробляли крупи. До них з’їжджалися з ближніх сіл, і було завжди завізно, бо знали: якість виробленої продукції відмінна. Кілька поколінь мельників пройшли через цих дерев’яних трударів.
Зробивши крутий поворот, Горинь несе свої води біля гори Кащини. На ній примостилися кілька хат, а далі біліє високий схил із залишків крейди. Тут у 50—60 роках минулого століття функціонувала вапнярня. На ній трудилося близько 20 селян. Десятки автомашин: звідусіль приїжджали, щоб купити вапно або крейду. Останнє широко використовували у будівництві житла — досі десятки родин села Борсуків живуть у таких хатах. Через дорогу від крейди, біля кущів верболозу з-під берега здавна гомоніло джерело. Чисте-чисте з дуже смачною водою, воно могло би конкурувати з безліччю не завжди смачних мінеральних. На жаль, через байдужість людей джерело поступово затихало і зникло. Якби бажали педагоги місцевої школи, могли б організувати його очищення, оживлення.
Минаючи вікові верби, петляючи між берегами, Горинь підбігла до місця, що має дивну назву Окописько. Саме тут у післявоєнні роки цілодобово працював Янковий млин. Довгожителі розповідають, що зведений він на початку вісімнадцятого століття євреєм на ім’я Янек. Сюди з’їжджалися з навколишніх сіл, щоб пеклювати, молоти. Цей трудівник навіть «виробляв» електрострум, який проводово доходив до частини Борсуків.
Вода, натрудившись у млині, безсило стікає зі шлюзів у широке, до 2 метрів завглибшки, плесо. Тут з ранньої весни і до пізньої осені роювали свійські табуни гусей. Тепер воно звузилося, обміліло, а про млин нагадують кілька дубових, почорнілих від років слупів. Гірко і соромно на це дивитися. Не шануємо ми працю предків…
Ось між берегами розкинулися пасовища худоби. Трохи більш як півстоліття тому в цій місцевості видобували основне для навколишніх сіл паливо — торф. Торфопідприємство залучало десятки дівчат і юнаків, які гарували, копаючи спеціальними ножами на глибині до двох метрів у воді по коліна і складаючи для сушіння цеглини торфу за копійки. Копали, поки ресурси цінного палива вичерпалися, а копачі за це одержали хвороби ніг.
Немов відчуваючи тривогу, річка пришвидшує біг, минаючи круті найвищі глиняні береги. На правому березі у заростях терну спочивають розстріляні у 1942 році одинадцять євреїв — більшість із Борсуків. Тут немає хрестів, пам’ятників і навіть могили зрівнялися. Про них пам’ятають лише тернові кущі, верби і вільхи.
Залишаючи це трагічне місце, Горинь, минаючи агрофірмовські поля, наблизилася до містка села Нападівки. Далі своя доля, інша історія.
Річка Горинь пробігла по борсуківській землі близько трьох кілометрів. А скільки пам’ятних місць, подій навколо неї! Вона все біжить і біжить, долаючи примхи природи і навіть людини, у східному напрямку — назустріч сонцю та своїй родичці Прип’яті. Пройшовши Україною 577 км, вона з гідністю принесе свої води у славне Чорне море.
Григорій ВОЛЯНЮК
с. Борсуки Лановецького району
Фото з вільних джерел
Прокоментуйте