Михайло із сім’ї небагатої. Та й було їх, дітей, у батьків аж шестеро. Коли хлопець підріс, вирішив, що жити в злиднях не буде…
Наука в голову йому не лізла і здібностей особливих чи талантів також не мав. Але вмів хитрувати. Полюбляв когось мати за дурника, щоб собі з цього бодай якусь користь витягнути…
Згодом одружився, пішов у зяті. Тесть із тещею — прості сільські люди, як-то кажуть, без задньої думки. Дружина Оксана теж спокійна. Та Михайлові це ніби й на руку було. Бо крутив він уже тоді світом (когось підставляв, комусь іще якусь приховану кривду за винагороду робив) — і цим заробляв гроші. А рідні й не підозрювали про оборудки чоловіка й зятя…
Не був Михайло ні пияком, ні будзиганом. Ніби й додому і для дому старався. Народилися в них із дружиною донечки-близнючки. А згодом і синочок знайшовся. Ще через якийсь час перебрався Михайло із сім’єю жити до міста, вже у власну квартиру…
«А де ж то ваш зять, Іванцю, грошей набрав, що аж квартиру в місті купив?» — цікавим сільським сорокам додавала гризоти свіжа новина. Та Михайлова теща на те мовчала. Бо якби й хотіла відповісти, то не мала що, бо й сама не знала, де їхній зять бере гроші. Не раз із чоловіком сядуть обоє, побалакають… «Ой, лиш би з того добра та чого недоброго не вийшло…»
Так збігло кілька років. І тут раптом Оксана із дітьми знову перебралися жити в село. «Так треба, мамо, — пояснювала жінка, — мусимо якийсь час пожити тут. А Михайло на заробітки поїхав…» Не вникала Іванка в подробиці, а коли й що питала, то Оксана неохоче відповідала матері, ніби щось приховувала…
А одного дня до їхнього будинку в селі під’їхало дороге авто. Троє бритоголових чоловіків, ногою відчинивши двері, зайшли до хати. Про що там говорили — не знає ніхто. Того ж вечора Іванку «швидка» забрала в лікарню. А до ранку жінки не стало. Оксана посивіла на очах. Батько ходив, ніби втратив розум. Хоча й із хати ніхто ніякої інформації не виносив, селяни розуміли: це Михайло завдав своїй сім’ї таких клопотів. Не допитувались, але дуже співчували… Навіть коли крутелики приїхали знову, люди, порадившись, вирішили скинутися грішми — хто скільки може — щоб допомогти односельчанам. Тоді Оксана й розповіла правду (а, може, й половину з тої правди, якщо знала її всю сама).
З’ясувалося, Михайло придбав квартиру за позичені гроші. І жили вони на широку ногу теж за позички. Як думав розраховуватись — Бог його знає. Часто в їхній міській квартирі бували серйозні люди. Так про них відгукувався Михайло. Казав, що має з ними якісь справи, і дуже тішився таким товариством. Оксана тішилася собі. Бо ж чоловік обіцяв, що незабаром жити будуть у столиці… Обіцяв, що житимуть так, що їм і не мріялось! Ой, Боже, а скільки ж він усього наобіцяв!
А відкрила Оксана людям душу, бо знала, що жити в селі вони не будуть, бо залишаються без даху над головою — навіть сільську хату, як і міську квартиру, довелося віддати за Михайлові позички. Але гроші, виручені за ці «маєтки», були краплею в морі. На що ж витрачав позичене Михайло? Цього ніхто не знав…
Куди пішла тоді жінка з трьома малими діточками і батьком — невідомо. Казала, що й сама не знає — лиш би світ за очі… Згодом люди казали, що Оксанин батько нібито в будинку для престарілих. У якомусь притулку недовго жила й Оксана із дітьми. Але потім була змушена податися за кордон — відробляти чоловікові борги. А Михайло як у воду канув. Де він, чи живий — не знав ніхто…
Минули роки. Рано покинула цей світ Оксана. Дві її донечки і синочок були ще школярами. Але діти, навчені бідою, таки зуміли вижити в цьому світі: не впасти, не зламатися, не піти блудними стежками… Тільки вони знають і пам’ятають, як не раз доводилось іти пішки по десять, а то й більше кілометрів, бо не було грошей на проїзд… І шматком хліба доводилося ділитись. Виживали, як уміли. Але не пішли світом із простягнутою рукою. Згодом усі троє створили власні сім’ї. Бог послав сиріткам добру долю…
Ніхто з них толком не пам’ятав батька. Його, Михайла, ніби й ніколи не було. Та, мабуть, краще, щоб таки не було. Краще, щоб Оксана принесла у подолі тих дітей… Бо ж пережите хіба болем осіло в тоді дитячих, а тепер — як відгомін, у дорослих душах… Коли раптово від інсульту померла бабця, а вони із мамою й дідусем пішли із торбою за плечима по світу — все це живе донині в пам’яті. Як і усвідомлення того, що батько в їхнє життя приніс не свою байдужість, ні — він їм, делікатно кажучи, добряче залив смальцю за шкіру…
* * *
Старша Оксанина донька готувалась до весілля — скоро вже її донечка стане на весільний рушничок. Передвесільні клопоти забирали багато часу… Аж раптом у двері хтось задзвонив. Чужий, зовсім молодий хлопець подав жінці якогось папірця і сказав, що її розшукує… батько. Довго не могла повірити почутому. А якщо відверто, то й на думку не спадало, що батько може бути ще живий…
Уже згодом, при зустрічі, з’ясувалося, що Михайло пам’ятає ім’я лише однієї доньки. Казав, що від пережитого геть усе забув. Падкував, скільки ж то йому, бідному, довелося знести… А ще розповів, що в нього десь там, далеко, також є діти, інша сім’я… Точніше, була, бо тепер вони, невдячні й жорстокі, прогнали його на вулицю…
У Михайла було стільки жалів: на життя, на людей, що годі було вислухати — не те що переповісти… Мовчки слухали діти батька. Все чекали, що запитає, як же їм жилось усі ці роки, запитає про маму… Ні, не спитав. Говорив без упину, та все про себе і про себе… А виговорившись, упевнено, навіть обнадійливо додав: «Не жив я, діти, із вами довгий час, то хоч на старості літ поживу! Хоч тепер наживуся…»
Руслана ЦИЦЮРА
Фото з вільних джерел
Прокоментуйте