Громадянин США Олександер Білик розповідає ВВС про кола бюрократичного пекла, крізь які йому доводиться продиратися в Україні, щоб отримати дозвіл на постійне проживання на своїй історичній батьківщині.
Стоячи в офісі міграційної служби, я відзначив про себе іронію ситуації: доки я сподіваюся на штамп, який дозволить мені залишатися в країні до отримання дозволу на постійне проживання, всі довкола мене чекають на те, щоб виїхати звідси.
Це масивна круговерть людей, які заходять і виходять, заглядають до кабінетів різноманітних чиновників, сподіваються втиснутися туди, перш ніж двері перед їхнім носом зачиняться, оберігаючи чиїсь таємниці. Молоді й середнього віку, всі вони нетерпляче чекають, аби отримати свій золотий квиток на виїзд – новий біометричний паспорт.
Звісно, ті, хто того дня таки взяв його до рук, були лише на самому початку отримання віз, які дозволять їм жити і працювати в Європі. Ці люди, як, можливо, і більшість українців, не надто замислюються про те, що вони не єдині, кого засмучує складна система майже безкінечної паперової тяганини, платежів, співбесід і подальшого чекання, що його вимагає процес, наприкінці якого з’являється шанс перебратися до нової країни.
Що ж до мого випадку, то я не зовсім іноземець, який сподівається переїхати до країни з ліпшими економічними можливостями. Насправді, як громадянин Америки я міг би жити й працювати в багатьох європейських країнах, і, звісно ж, у США. Та й взагалі я не зовсім іноземець. Усі четверо моїх бабусь і дідусів були змушені покинути Україну під час попередньої тутешньої війни – Другої світової. Всі вони опинилися в Сполучених Штатах після того, як європейські країни не виявили бажання прийняти мільйони біженців зі східної Європи, попри те, що в разі їхнього повернення на батьківщину, на них чекали підвали НКВС і ГУЛАГи.
Так, мої родичі розповідали, що Бельгія запропонувала їм візи, але виставила одну умову: вони працюватимуть там на шахтах. Вихідці з львівської родини, в якій були академіки й священнослужителі, але бракувало шахтарів, відмовилися від цієї пропозиції. На щастя, їм поталанило і їх не депортували назад до радянської України, як це сталося з більшістю українських біженців. Вони перебралися до Чикаго.
Чому ж тоді я хочу повернутися до країни, звідки моїм родичам поталанило втекти і яка нині, через понад 70 років, загрузла в ще одній війні й скрутній економічній ситуації? Це саме я запитував себе, чекаючи другу годину в офісі міграційної служби і спостерігаючи за багатьма своїми однолітками, котрі зі щасливими обличчями отримували нові паспорти.
Відповідь, звісно, полягає в тому, що нині Україна зовсім не та, якою була 70 років тому, коли її повторно окупували радянські війська. Вона незалежна, а це означає, що її доля – в руках людей. Звісно, так було ще від 1991 року, але протягом двох минулих років люди припинили просто бажати змін і почали діяти. Сповнені пристрасті і щирої рішучості, звичайні люди почали створювати щось нове, повільно змінювати стан справ, відмовляючись здаватися навіть тепер, коли багато хто почувається розчарованим і зрадженим. І я знаю це відчуття як ніхто інший.
Після двогодинного чекання мене нарешті допустили до кабінету. Я виклав усі документи, які разом зі своїми родичами збирав протягом двох місяців, завіряючи їх печатками і пересилаючи через океан. Тут були копії паспортів, оригінали свідоцтв про народження і тому подібне. Під час однієї з попередніх зустрічей – сьогоднішній мій візит був одним з багатьох – чиновники з міграційної служби заявили, що не можуть прочитати оригінал свідоцтва про народження моєї бабусі, виданого львівською церквою, тому що не розуміють мову, якою воно написане. Після того, як ми “переклали” його з писаної української на друковану (іншими словами, переписали), вони сказали, що документ усе одно їм не підходить, тому що його видала церква, а не державний орган.
Коли я прийшов цього разу, вони вже й словом не обмовилися про попередні проблеми, але перерахували нові.
У свідоцтві бабусі прізвище написане не біля її імені, а біля імені її батька. А ще її середнього імені немає на свідоцтві про народження моєї мами – там є лише бабусине ім’я і дівоче прізвище. Обидва ці свідоцтва потрібно перекласти (що мав зробити мій юрист, але чомусь не зробив). І в будь-якому разі, сказав мені чиновник, документ моєї бабусі надто проблемний, щоб його прийняти.
Німці й англійці мають змогу лише читати романи Кафки, тоді як українці переживають їх на собі.
Наступного дня я вперше пішов до Міністерства закордонних справ. Перед тим я випадково почув, що там видають документ, який зветься довідка закордонного українця і який служить доказом для міграційної служби про те, що родина його власника таки походить з України. Я зайшов усередину, охоронець підказав мені номер кабінету, і невдовзі східцями спустився чоловік, якому я показав стос своїх документів. Мене неабияк здивувало, коли він, глянувши на них, сказав, що більшість з цих паперів не потрібна. Достатньо лише копій свідоцтв про народження моєї бабусі, мами і мене самого плюс кілька фотографій.
Обмінявшись з ним кількома словами про своє рішення повернутися до України (схоже, йому було приємно, що хтось звертається по такий документ), я повернувся до свого помешкання пакувати валізи. Документ буде готовий лише через три місяці, і тоді я зможу подати його до міграційної служби, щоб іще через три місяці отримати дозвіл на постійне проживання. Тим часом мені довелося знову виїхати з країни, оскільки я вичерпав свої 90 днів перебування тут, і саме тому я пишу це все з невеликого острова в Туреччині. Через два тижні я зможу повернутися.
Я знаю, що багато людей з діаспори – і молодих, і літніх – відчувають прив’язаність до України і віддано допомагають їй у будь-який доступний їм спосіб. І так прикро, що тривалі й складні міграційні процедури все ще ускладнюють їхні зусилля.
Фото з сайту texty.org.ua
Джерело: texty.org.ua.
Прокоментуйте