(Продовження казки «Золотоволоска прокинулася», опублікованої 23 грудня 2015 р.)
Високочолий відверто сумував. Погляд його карих очей, що за кілька важких днів потемніли від розчарування, безтямно впирався то в стіну, то у вікно, то в стелю. Не затримувався навіть на книжкових шафах, у два ряди наталованих томиками улюблених авторів.
Гномик настирливо намагався хоч трохи розвеселити Високочолого, але марно. Той, ніяк не зреагувавши на жарти несподіваного гостя, розмовляв спроквола, ніби крізь сон.
— Але ж тоді, коли тобі було погано, вона все-таки прийшла! — оптимістично нагадав химерний чоловічок у смішному ковпачку.
— І що з того?
— Як — що?
— Мені стало ще гірше. Прийшла — і пішла, — махнув рукою Високочолий. — Тільки запах її дорогих духів залишивсь. А незабаром і він вивітриться. Такий закон змін, підтвердження невпинної плинності життя. Лише моя безнадія не вивітриться.
— Але ж Золотоволоска мала дати тобі крила для польоту. Принаймні вона, як мені здалося, була готова зробити це, я був певен, що переконав її в такій необхідності.
— Значить, погано переконував… — зітхнув Високочолий. — Аргументи були заслабкі або вона їх не сприйняла належним чином. Золотоволоска не тільки не дала мені другого крила, а й, як можеш зрозуміти з мого вигляду, позбавила того, що я мав. Навіть бажання польоту. А коли творчій людині не хочеться літати, вона перестає бути творчою. Їй залишається тільки повзати. А повзають, сам знаєш хто. Мені здається, я бачив, як згасала її цікавість до мене… Натомість заполонювала чи то в’ялість од пересичення мною, чи байдужість. Золотоволоска бачила мене — і не бачила, чула — і не чула…
— Отже, ти — не для неї! — категорично сказав гномик. — Що ж, і таке буває. Зізнайся: ти вдивлявсь у її, наскільки пригадую, зеленкуваті очі?
— Навіщо? — у Високочолому нарешті прокинулася хоч якась зацікавленість. — Я спостерігав за її рухами, милувався нею, слухав мову, ловив інтонації… Хіба цього не досить?
— Не досить! — аж розсердився гість. — Невже ти забув, що очі — дзеркало душі? Невже не знаєш про це? І ти обов’язково мав, повинен був заглянути в них.
— І що я там побачив би? Себе нещасного?
— Себе? Ха-ха-ха! Який ти самовпевнений! — гномик прилаштувався на краю полиці книжкової шафи й, розмахуючи ніжками, енергійно продовжив: — І, вибач, дурненький, хоч он скільки, — ковзнув рученятком по обкладинках, — усього перечитав. Але, мабуть, пропустив потрібні сторінки. І в житті не зауважив подібної, тобто, як пишеш ти у статтях, ідентичної ситуації.
— Повернися до теми, гномику, — попросив ледь збентежений Високочолий. — Що, по-твоєму, я мав би вгледіти ув її очах?
— Не себе, книжковий егоїсте, а — його. Того.
— Кого-кого?
— Йо-го, — по складах повторив гномик. — Того, на кого вона проміняла тебе.
— А якби я побачив його, що це мені дало б? — вогник цікавості Високочолого перетворювався на ватру.
— Ти хоч знав би, чим він кращий від тебе…
— А може, гірший?
— Може, й гірший. І це теж, мовлячи твоїми словами, певний результат. Якщо він, отой, який у її очах і в серці, в чомусь кращий за тебе, ти б зрозумів, як тобі треба поліпшуватись. А якщо гірший — значить, Золотоволосці необхідний саме такий. Це — її рівень, планка, вище за яку не стрибне. Можливо, ти зависокий для Золотоволоски, ні, не у фізичному значенні. Якщо так, то вона — розумово нижча від тебе, і тобі нема за чим жалкувати. Надійного крила від неї ти б не отримав. Тож краще не починати літати, ніж відірватися від землі лише на кілька сантиметрів. І не забувай: більшості людей подобається затишок долини, а не протяги на вершині.
— А що ж мені тепер робити?
— Насамперед — перемогти депресію, — гномик зістрибнув на паркет і зачовгав капчиками зі загнутими догори носками по килиму, немов на лижах. — Це — перший крок. Другий — зрозуміти, що світ, попри всі невдачі, — прекрасний. І третій — помітити в ньому ту зірочку, яка світитиме тільки для тебе.
— Таких Золотоволосок більше нема… Це — істина, що не підлягає обговоренню. Аксіома.
— А хто тобі сказав, що вона, твоя суджена, має бути золотоволосою? Ти ж уже не молоденький, і з часом твоя голова ставатиме дедалі сивішою. Можливо, тобі долею призначено Срібноволоску… До речі, в нашій країні гномиків побутує така приказка: срібло — міцніше і тепліше від золота. Чи не стосується вона і людей?
…Стосується! У цьому гномик услід за Високочолим переконався, дивним чином проникнувши у його квартиру через п’ять років. Тут мешкало вже четверо: крім господаря, Срібноволоска і двоє їхніх діточок. Дивлячись, як вони, ніжно спілкуючись одне з одним, усі світяться від щастя, гномик теж сіяв.
— А Золотоволоска? — не втримався він від запитання, коли господиня вийшла на кухню.
— Недавно випадково почув, що вона вже розлучилась і кудись виїхала, — мовив байдуже, як про щось далеке й чуже, Високочолий і перевів розмову на іншу тему.
За столом, котрий швиденько накрила його красива, впевнена у собі й доброзичлива дружина, кумедного чоловічка посадили на почесному місці. Він не почувався маленьким, бо вмостився на кількох томах вибраних праць давніх і сучасних філософів. Ті фоліанти дбайливо поклала на стілець, діставши зі своєї книжкової шафи, Срібноволоска.
Тільки ногами, як колись, сидячи на краю полиці, гномик не міг розмахувати, бо господар і господиня раз у раз ніжно торкались одне одного руками під столом. Цілком як діти. Закохані дорослі діти.
Богдан МЕЛЬНИЧУК
м. Тернопіль
Фото з вільних джерел
Прокоментуйте