Друзі називають його героєм, близькі — юним максималістом, решта — божевільним, бо він наражається на смерть.
Назар — звичайнісінький, не надто міцної та мускулистої статури. Має чорняве волосся та сповнений щирості й доброти погляд. Ось він стоїть: одягнутий у легку чорну куртку, яка робить його вищим і ще худішим, та світлі джинси. Сказати б, звичайнісінький студент.
Сьогодні він знову збирається в далеку та сповнену небезпек дорогу — у зону бойових дій. Кличе його туди не романтика війни, а обов’язок перед рідною країною.
Усміхається, дивлячись кудись удаль, потім опускає погляд і з сумом каже, що втратив багатьох друзів там, на війні. Проте за кілька хвилин його очі сповнюються відваги, а голос твердне. Назар каже, що ніколи не здасться в руки ворогам. І не віддасть їм України.
«Знаєте, а в нас на фронті собака є. Вівчарка. Прибився: господарі покинули його, втікаючи від куль та «градів». Ну ось він прибіг до мене й залишився на передовій, — розповідає Назар і його обличчя враз змінюється, на щоках — ледь помітні ямки, як у дитини. — Я годую його, а він дарує мені надію на краще. Став справжнім другом. Ось побачите, цей пес ще врятує мене».
Хлопець попрощався зі мною. Здалося: їде на свято, а не на смертельний бій. Можливо, віра в краще й береже юних солдатів? Чи це вірні друзі на фронті стають їхніми янголами-охоронцями?
Дана НИКОЛИШИН,
студентка факультету філології та журналістики Тернопільського національного педагогічного університету ім. В. Гнатюка.
Фото з вільних джерел
Прокоментуйте