Цю історію я почула в одному селі на Козівщині. Ще тоді, як головна героїня була живою. А якось зателефонувала моя знайома з цього ж села і вигукнула: «Син приїхав до Марти!» «До якої?» — запитую. «Та до тієї, що дітей зреклася! Я вам розповідала». І хоч подібних історій у голові маю безліч, ця запам’яталася найбільше. Уже не стрималася, аби не сісти й написати.
…Ті, що зібралися біля хати кривого Василя, завмерли. Вони випередили гостя, і тепер десятки пар очей — цікавих, очікувальних — вп’ялися в його невиразну постать: ішов дорогою від поїзда. А на подвір’ї чекала свого присуду Марта. Прибулець уже не бачив натовпу, не відчував стоокого погляду, а прямував до жінки, котра самотньо й згорблено стояла перед людьми. Погляди зустрілися, і лише два кроки роз’єднували їх.
— Сину! — тремтячим голосом прошепотіла.
Простягнула руки, подалася вперед, та не посміла розпростерти їх для обіймів. Впала на коліна.
— Мамо! — зойкнув той.
І підняв, поставив на ноги.
— Ех, мамо… Та яка ви мама? — з болем мовив.
…Вона чекала того дня. Знала, що колись настане, мусить настати — кара за її гріх. Відтоді, як зосталася в хаті старого вдівця, не мала спокою. Та й як він міг прийти?! Лишила двоє діточок, чоловіка в холодній хаті. Пішла за сотні кілометрів вимінювати, випрошувати якогось харчу. Ледве придибала до хутора, обминаючи собак і злих людей. У старій хатині Василевій і заночувала. Рано зібралася йти.
— Зачекай ще день. Попери — давно жінки нема… Я віддячу.
Відклала напівпорожню торбу. Наступного дня господар знову попросив залишитися. Парувала на столі бараболя, помащена великими шкварками, лежав напочатий білий хліб… Глипнула у вікно, потім на свої босі ноги. А дорога назад далека. «Ще нині перебуду, а вже завтра…» За тим завтра настало ще одне завтра, а там знову…
Потім боялася вертатися додому, страшно було дізнатися про голодну смерть дітей і разом з тим побачити їх живих, почути від них про свою вину.
Най хтось скаже, що вона без серця! Ніхто не знає, як вона мучилася. Роки не очищали її сумління, а завдавали ще більше мук. Серед ночі чула плач дітей, благальне «мамо». І вже до ранку не могла заснути. Верталася думками до холодної хати в далекому гірському селі, бачила Іванка і Ганю такими, як тоді залишала їх — голодними, кволими.
Підростала дочка — її і Василя, а рана ще ятрилася…
— Тато через тиждень вмерли, як ви пішли. А нас люди забрали. Мене Стефан Парубочий — він не мав дітей, а Ганю — вуйко Петро. Разом із його п’ятьма росла, — виповідає біль син. І по хвилі: — Не дали люди пропасти.
Матері вчувається докір у тих словах. І ще нижче опускає плечі, ховає погляд. Очі може закрити повіками, але сумління…
За столом Іванко тільки курить. Він бачить той сухарик, що мама віддала йому, — батько притримав їй на дорогу. Згадував його, і коли був голодний, і вже як хліб мали на столі в кожній хаті.
Той спогад, власне, й змусив податися на розшуки. Ганя як вчула, що мати жива, мало не зомліла. Подив і нерозуміння відбилися в очах сестри. Вона змогла б пробачити ще своє сирітство, але обману — ніколи.
— Не їдь! — аж простогнала і схопилася за голову.
Тепер, коли сиділи за багатим столом, Іванкові раптом пригадалося — так виразно постало в уяві — як Ганя плакала, коли їй обрізали густе, полямчене волосся: «Йой, мамцю, якби ви були живі, то мала б я косу, ви б мили й чесали…»
І стало жаль сестри. «Так і не виростила кіс», — подумав.
Біль поволі влягався, образа відходила. Іванко дивився на жінку, яка має бути його матір’ю. То ті руки дали йому сухарик, гладили на прощання і втирали сльозу із голодних засмучених очей. Але жінка здалася йому чужою. Звістка, що мати жива, не воскресила її дітям. Саме тепер вона для них померла.
…Стояла, прикривши долонею очі від призахідного сонця, і дивилася вслід високій постаті сина. Дорога, по якій Марта колись давно прийшла, віддаляла її від нього. Знала: вона вже ніколи їх не з’єднає.
Ярослава ШТОКАЛО-ПАРХОМЧУК
Фото з вільних джерел
Прокоментуйте