Липнева хмільна тиша заполонила нічне місто, обкутала таємницями квітучо-зелений скверик, неначе лінива кицька потягнулася сивим туманом по долині. Густі кущі з химерно-білими кетягами запаморочливим ароматом п’янили двох закоханих, котрі сиділи обійнявшись на маленькій дерев’яній лавочці. Здавалося, увесь світ був їхнім, а зірки такими золотими й великими, що їх можна було дістати рукою. Місяць йому підморгував: «Цілуй її, цілуй жагуче!» — і мовби заздрив. І він цілував свою кохану до забуття, і шепотів: «Моя, моя…» І вже нічого більше не існувало на землі — тільки вони та їхнє велике кохання…
…Тарас Львович в’їхав у місто своєї студентської юності — й легкий холодок пробіг всередині, щемливо засмоктав біля серця. Чоловік спустився в зелену долину. Притишив хід автомобіля. Все як тоді. Ось танк, тут — каштани, а там — старовинні будиночки. Вдихав повітря на повні груди і наче скидав зі своїх плечей довгі тридцять років, що промайнули в суєті, наче один день. Прожите залишилося десь там, за межею. Думки, спогади… А де ж цей скверик? Ось тут мав бути, біля роздоріжжя… Пригальмував. Вийшов з машини. На місці старого скверика височів новий золотоверхий храм. Храм його мрії, його щастя, його любові, який він будував усі ці довгі літа у своїй виснаженій душі. Як завжди, рятувала молитва. І він почав молитися.
Раптом промайнула чиясь тінь. Тарас Львович озирнувся. Біла голубка злетіла в чисту блакить. А небо дивилося зверху сліпучо-синіми очима його далекої коханої.
Раїса ОБШАРСЬКА
м. Чортків
Фото з вільних джерел
Прокоментуйте