Якщо не враховувати знання англійської і гарних манер, Порошенко повністю копіює Януковича. Мова йде не стільки про сина в парламенті, заміну донецького прем’єра на вінницького і перенасиченість влади кумами, бізнес-партнерами і підлеглими менеджерами. Як і Янукович, Порошенко прийшов у владу казково збагачуватись. Ця домінанта визначила стратегію дій. Як і Януковичу, Порошенкові потрібна не просто влада — а влада всеохопна. Йому потрібен необмежений доступ до державних ресурсів. Йому потрібна гарантія повної безкарності. Тому Порошенка не задовольняють межі повноважень виконавчої влади. Тому на ключових посадах можуть бути винятково особисто віддані та особисто залежні люди. Тому інститут «смотрящих» лише змінив прізвища. Тому Порошенко готовий лише на таку реформу судової гілки влади, яка залишить цю гілку під фактичним контролем Президента.
Як і Янукович, Порошенко змушений для цього шукати джерела зовнішнього фінансування. Порошенку дуже потрібні гроші, але абсолютно не потрібні зміни. Тому його кінцевою метою є не результат реформ, а сам процес, на підставі якого можна отримати черговий західний кредит. У результаті українці вже другий рік спостерігають бурхливий реформаторський процес із мізерними результатами. Якщо тільки не вважати результатом реальну суму зовнішнього боргу.
Гройсман і Луценко почали виводити імітацію реформ на найвищий рівень за допомогою випробуваного радянського методу. Вони намагаються створити аналоги знаменитих радянських показових колгоспів — оаз успіху, на яких концентрується вся увага з метою приховати загальну картину занепаду. Тому на українців чекають гучні судові справи, серед фігурантів яких не буде друзів і партнерів Президента.
Електронні декларації чиновників, які завбачливо переписали все «зароблене непосильною працею» на рідню і близьких. Лічених інвесторів справді будуть носити на руках. І гордитися ними — як радянські взуттєві фабрики гордилися кількома парами взуття, виготовленого спеціально для виставок. Запроваджуються «ринкові» ціни за послуги ЖКГ при відсутності справжнього конкурентного ринку цих послуг і відсутності відповідної ринкової якості послуг. Ринкова ціна донецького вугілля для України розраховується за формулою «Роттердам + доставка». А на тлі потужного реформаторського піару «Наші гроші» продовжують щодня фіксувати переможну ходу «прокладок» і бізнес-структур, пов’язаних із представниками влади.
Вимальовуються обриси корупційного клондайку, який уряд Гройсмана створює з допомогою різниці між реальною ціною й адміністративно встановленою «ринковою». Відверту візантійську версію Януковщини Порошенко упакував у барвисту прозахідну упаковку і намагається обміняти її на чергові кредити. А щоб Захід не дуже прискіпливо придивлявся до начиння — Петро Олексійович погодився допомогти Заходу вирішити питання Донбасу за рахунок України.
Ось тільки економіка — річ невблаганна і непереборна. Вона знає не тільки ті цифри, про які Гройсман говорить, а й ті, які прем’єр ретельно приховує. Якщо вже вона Путіна змусить у найближчі роки повернути Крим «на тарелочке с голубой каемочкой», то Порошенка, як і Януковича свого часу, вона «поставить на місце» і поготів…
Захід наскрізь бачить Петра Олексійовича. Але мимоволі змушений йому підігрувати. Річ у тім, що Захід не може собі дозволити не підтримувати Україну. І наразі навіть не геостратегічні фактори є визначальними. Україна перебуває на межі економічного краху, який має надто багато шансів перерости в революційний хаос. А для Заходу такий сценарій у багатомільйонній країні, перенасиченій зброєю і безпринципними політиками, має чітку загрозу — величезний потік українських біженців у Європу. Яких, зі зрозумілих причин, там абсолютно не бажають бачити.
Тому стратегічна ціль Заходу — стабільність України.
І кроки, спрямовані на стабілізацію економіки, Захід готовий називати реформами. Єдине, на що Захід категорично не зможе погодитись і говорить про це з ранку до вечора, — це тотальна корупція. Тому що тоді фінансова підтримка задля стабілізації втрачає сенс — гроші все одно не доходять до економіки, осідаючи в корумпованих кишенях.
На все інше Захід готовий закрити очі заради стабілізації.
На будь-які прізвища прем’єра і генпрокурора. На численні брутальні гвалтування демократії Верховною Радою. Якщо українська влада стабілізує фінанси не виводом грошей з тіні, а завищеними тарифами — Захід це привітає. Заходу конче потрібна стабільність України, навіть якщо це буде стабільна бідність.
Але українці не мають жодного морального права звинувачувати в цьому Захід. Дивлячись у дзеркало, українці мають чесно визнати, що американці, німці і французи обирали Обаму, Меркель і Олланда не для того, щоб ті забезпечували процвітання України, тим більше за рахунок власних народів. Якщо самим українцям начхати на власну країну і власних дітей — то західні лідери в цьому не винні.
Коли українські політики їздять західними країнами з проханням знайти управу на власного Президента, якому самі ж допомагали отримати владу і вплив… Коли багато українців на виборах продають свій голос, а значить, і свою душу, за чотириста гривень або кіло гречки відверто продажним політикам — а потім жаліються на своє злиденне життя… Коли навіть непересічні українці з потужним потенціалом усе сидять і чекають, коли ж із космосу з’являться політичні кіборги… Це якби Лі Куан Ю все сидів і чекав, коли ж нарешті з’явиться сінгапурський Рузвельт або Черчілль.
…Захід усе це бачить. І не може не робити висновку: якщо українці не створюють реальну, не декоративну, альтернативу нинішній владі, якщо вони не створюють реальну, не декоративну, системну опозицію — значить, така влада в цілому їх влаштовує.
Якщо українські активісти розпорошились по різних напрямах і нішах — значить, система в цілому їх задовольняє, питання тільки в окремих деталях. Якщо українці з готовністю погоджуються на ерзац-мрію — безвізовий режим замість європейського рівня життя, то чому Захід має надриватися заради України?
Чи може Захід надати сучасну високотехнологічну летальну зброю армії, яку власне командування регулярно заводить у «котли», залишаючи без належної допомоги й без вчасного наказу на відступ, і в якій бійці різного рангу й різних секторів в один голос твердили одне і те саме: чим менше український Генштаб знав про деталі операції — тим успішнішою була операція.
Оскільки українці не створюють реальної альтернативи Порошенку — Захід буде вести справи тільки з Порошенком. І використовувати очевидні вразливі місця українського Президента у власних цілях. Зокрема, у Мінську. Якщо українська влада повзає перед Заходом на колінах із проханнями надати кредит і обіцянками виконати зустрічні умови, тримаючи при цьому в кишені корупційну дулю, — Захід буде грати роль пана. Якщо ж українці запропонують власний справжній бізнес-план глибокої модернізації країни, підкріпивши його створенням реального правосуддя як основи сприятливого бізнес-клімату, — Захід із готовністю зіграє роль партнера-інвестора.
* * *
Один і той самий елемент економічної політики може бути як реформою, так і антиреформою — залежно від того, складовою частиною якої системи він є. Підсумковий результат забезпечує винятково комплексна дія системи, а не окремі кроки.
Якщо вас змушують сплачувати повну вартість проїзду і при цьому пересаджують зі старої бензинової «Волги» на сучасну «Теслу» — це реформа. У такому разі за кошти високих тарифів купується сучасне обладнання, яке дасть змогу завтра заробити і розплатитися з боргами.
Якщо ж вас змушують сплачувати повну вартість проїзду і при цьому їздити на все тій таки бензиновій «Волзі», включивши у «ринкову вартість» ще й утримання численної рідні водія — це антиреформа. За рахунок високих тарифів на недовгий час зростуть прибутки олігархів і подовжиться існування старої неефективної системи, яка все одно неодмінно обвалиться. Гроші закінчаться, борги залишаться. Захід вимушено чи із задоволенням, але профінансує як варіант «Тесли», так і варіант «бензинової «Волги».
Усе залежить від українців. Якщо вони виберуть варіант «бензинової «Волги» — у Європі будуть жити лише діти чиновників і олігархів. Якщо українці виберуть варіант «Тесли» — у Європі житиме весь народ України. Підсумок визначатимуть не слова, а дії.
Геннадій СТЕПАНЧУК
(«Україна молода»)
Фото з вільних джерел
Прокоментуйте