«Віра — це щит, що охороняє тих, які вірять не досліджуючи. Воюють у нас помисли, — висуньмо наперед віру. Бунтуються у нас погані бажання, — закличмо на допомогу віру…»
Іван ЗОЛОТОУСТИЙ.
Якось під час однієї розмови почув нарікання на страшний світ, злих і ненависних людей, моральну зіпсованість молоді, пияцтво, наркоманію, сексуальну розбещеність й інші хвороби сучасного людства. Потім один із співрозмовників несподівано запитав: «Чому це все діється сьогодні? Чому людство допустило таке падіння, деградацію особистості? Невже неможливо нічого зробити, зупинити це жахіття? Невже люди не бачать, не розуміють, що далі так бути не може? Ще крок-два і опинимося у страшній прірві, з якої не вибратися».
Таку ж або подібну стурбованість моральним станом суспільства можна почути від багатьох людей. І це зрозуміло, бо й справді становище в цьому плані, м’яко кажучи, не з найкращих. Саме тому виникають поки що два важливі запитання, хоча радше — одне, бо перше уже поставив згаданий співрозмовник: «Чому так сталося?» Але найважливіше — що потрібно робити, аби вилікувати людство від цих недуг, які нищать його ззовні і всередині? Які чудодійні ліки маємо винайти, щоби оздоровити хворі від гріховності тіло і душу? Відповідь однозначна: нічого не треба видумувати чи винаходити. Все уже винайдено, а точніше — створено Всемогутнім Богом. Цими рятівними ліками, своєрідною панацеєю від усіх бід є свята віра у Господа. Тільки вона дає істинну відповідь на всі життєві питання і допомагає розв’язати різні проблеми. Лише віра вказує людині справжню дорогу життя, дає моральну опору. Без віри в Бога людина, як риба без води чи квітка без сонця, гине. Ми одержали дар віри в Тайні святого хрещення, але проблема в тому, що цю віру потрібно підтримувати, розвивати, нею жити. Власне, очима віри маємо дивитися на світ, сприймати всі життєві обставини, клопоти і труднощі, хвороби й катастрофи.
На жаль, сьогодні багато людей хоч і отримали дар віри, однак з різних причин втрачають його. Виникає ще одне запитання: чому вони гублять цей безцінний, подарований Богом скарб? Тому що не живуть з Богом, не контактують з Ним через молитву, святу літургію, не приймають Христа у Святому Причасті, не відвідують Його храми і таким чином відвертаються від свого Творця, позбавляють себе Його всемогутньої опіки, божественної ласки. Ми нарешті повинні усвідомити, що віра в Бога оберігає людство від загибелі, даючи йому тривкі основи, незмінні Божі закони, зокрема заповіді, які маємо виконувати і за ними жити. Зрозуміло, хто не вірить у Бога, у безсмертність людської душі, в Божу справедливість, нагороду чи кару після смерті, той не знаходить рівноваги у житті, хитається між крайнощами, шукає у всіляких «приємностях» заповнення порожнечі, яка виникла у його серці. Не забуваймо застереження древніх мудреців: «Святе місце порожнім не буває». Як тільки-но ми з нашого серця вихлюпуємо Божу благодать, яку отримали під час хрещення і миропомазання, і не наповнюємося нею завдяки Пресвятій Євхаристії, не приймаючи до свого серця Тіло і найсвятішу Кров Господа нашого Ісуса Христа, то це означає, що таким чином ми впускаємо до свого серця злі сили, диявольське поріддя.
Роздумуючи над цим християнським феноменом, згадаймо ще один дуже важливий духовний механізм, яким володіємо завдяки вірі: це розуміння і сприйняття терпінь. Лише завдяки вірі ми повинні спокійно та стримано приймати будь-які терпіння і страждання, які нам посилає Господь. Як птах створений для польоту, риба для плавання, так і людина — для боротьби й терпіння. Саме свята віра дає нам чітку й правдиву відповідь на те, для чого ці терпіння і де шукати полегшення, втіху, коли вони приходять до нас. Невіруючі люди терпінь не сприймають і часто, не маючи сили мужньо й покірно їх переносити, добровільно вкорочують собі життя. Для чого, мовляв, терпіти, коли я не вірю у потойбічне життя, яке нібито настане після фізичної смерті тіла.
Людина без віри — це маленьке коліщатко у величезній машині світу, яка у будь-який момент викидає його і бере собі інше. Зовсім не так дивляться на терпіння, хвороби і навіть смерть віруючі люди. Вони знають, що теперішнє життя — це лише підготовка до іншого, кращого, досконалішого у вічності, де й справді «немає ні хвороби, ні болю, ні печалі». Люди, які живуть за принципами Христової віри, розуміють, що на землі вони не осягнуть справжнього щастя, бо цей світ є тимчасовим місцем нашого перебування. Це лише подорож, своєрідна проба в дорозі до вічної Вітчизни, якою є Небо. Джентезен Франклін з цього приводу пише: «Ісус дивиться на тебе й говорить: «Не відступай. Не тремти. Не бійся! Май віру! Мені належить уся влада!» Усією владою володіє Бог».
Власне таке розуміння головного змісту людського буття ми отримаємо лише тоді, коли заглибимося у свій внутрішній світ. Звісно, ми, будучи творіннями тілесними, набагато легше та швидше бачимо, оцінюємо зовнішні речі, однак не забуваймо і про своє внутрішнє «я», котре, кажучи словами Екзюпері, є незримим і його бачить тільки серце. Зрештою, матеріальні утіхи, наукові досягнення, творчі, виробничі здобутки, сімейне життя, будь-яка наша праця мають бути наслідком внутрішнього, душевного розвитку. Нерідко можна побачити, що багато людей і справді чимало досягнули в цьому житті, але коли взяти до уваги їхній внутрішній світ, моральні, духовні засади, отримуємо розчарування.
До речі, Г. Макдональд у книжці «Як впорядкувати свій внутрішній світ» говорить, що багато людей працюють над своїм внутрішнім світом, але одні це роблять із примусу, під тиском зовнішніх обставин, а інші від уміння працювати над собою. Він поділяє таких людей на «загнаних» і «вибраних». Вибрані випромінюють внутрішню енергію, заряджають нею інших, вони часто є рушіями духовного, іноді й матеріального розвитку людства. Як біблійний приклад «загнаної людини», він подає царя Саула, який мав усе, але це не приносило радості ні йому, ні оточенню. Прикладом «вибраної людини» автор називає Івана Хрестителя, який, випромінюючи велику внутрішню силу і позитивну енергію, навертав до покаяння тисячі людей, став учителем народів. Як приклад своїх сучасників, у ролі «загнаної людини» зображає Оскара Уайльда, який мав чудовий талант до писання літературних творів, навіть міг стати геніальним письменником, але його внутрішній світ був у хаосі і безладі, він не міг керувати собою, вчинив важкий злочин і потрапив до в’язниці. Згодом помер у молодому віці, повний смутку і розчарування. «Я не був капітаном своєї душі», – такий гіркий висновок зробив зі свого життя Оскар Уайльд.
І знову ж таки: ще одним яскравим прикладом уміння працювати над своїм внутрішнім світом може бути Папа Григорій Двоєслов. За його вміння вести душевні розмови з людьми, які потребували розради, потіхи, підтримки, за дар співчувати їм, глибоко проникати у страждаючі душі, його і назвали «Двоєсловом». У результаті наполегливої праці над собою, своїм внутрішнім світом, він став «гроном чеснот», світлом, яке не можна було сховати під лавку чи в посудину, і яке щедро випромінював людям. Бо, як пише у своїх «Роздумах до літургійних читань Євангелія» владика Венедикт Алексійчук, «мусимо усвідомити, що бути християнином — це не однохвилинна процедура, це не самі таїнства хрещення і миропомазання… — це постійне зростання в Христі».
о. Орест ГЛУБІШ
м. Тернопіль
Фото з вільних джерел
Прокоментуйте