Чотирнадцятий всеукраїнський фестиваль «Тернопільські театральні вечори», присвячений світлій пам’яті художнього керівника театру і засновника цього заходу Михайла Форгеля, розпочався прем’єрою шевченківців — виставою «Слава героям» за однойменною п’єсою Павла Ар’є у постановці заслуженого діяча мистецтв України В’ячеслава Жили. Нарешті й на тернопільській сцені знайшлося місце для художнього осмислення проблем сучасного українського життя, принаймні привернення нашої уваги до них.
Постановники назвали свою виставу героїчною трагікомедією, а її назва на програмці подана так, наче написана кров’ю. Але ні крові, ні особливого героїзму в дійстві, що розгортається на сцені, немає. Двоє ветеранів — УПА та радянської армії, яких доля звела в одній лікарняній палаті, очікують на операцію. Апріорі налаштовані один проти одного, вони спочатку сваряться, з’ясовують, хто кому служив і хто кому «стріляв у спину». Але невдовзі приглядаються, притираються один до одного і розмови між ними стають спокійнішими, теплішими. І спонукає їх до цього медсестричка Ганя, онука повстанця, що не робить між ними різниці, однаково уважна до обох, турботлива, співчутлива. А на тлі цих взаємин розкривається внутрішнє життя лікарні: вимагання грошей за операцію, злочинне списування наркотичних препаратів, розподіл гуманітарки лише для своїх…
Як розповідав в одному з інтерв’ю Павло Ар’є, що був присутній на прем’єрі, п’єсу «Слава героям» він почав писати 9 травня 2011 року, коли у Львові були жорсткі події з провокаціями, бійками. «Мене надзвичайно збентежило, — зазначав драматург, — що на українців так сильно впливає минуле. Ця війна за минуле. Мені захотілося вивести людей з тих політичних проблем, проблем з минулого. Показати людські труднощі та людський біль. Навіть фізичний. Переживання кожної людини. Нікого не мирити, як це збирався Ющенко: мовляв, щоб вони сіли і помирились. Як на мене, то це наївно. Думаю, треба підсумки якісь підбити і жити далі. Будувати майбутнє. Дивитися в майбутнє, а не на минуле». Попри сказане, у своїй п’єсі Павло Ар’є усе ж мирить обох ветеранів. Більше того, вояк радянської армії навіть дає гроші на операцію повстанцю. Проте це справді відбувається не з наказу, а за глибинними порухами душі. І не важить, що син-бізнесмен проти: як можна такі великі гроші давати чужій людині? Людина допомагає людині. Найперше медсестричці, яка не знає, де взяти гроші, щоб врятувати дідуся, а через неї — і своєму вчорашньому ворогу. «Чому один українець іншому українцю не свій?» — болісно запитує ветеран УПА. І те питання до кожного з нас.
Що ж до соціальних проблем, з якими доводиться стикатися у сьогоденні, то вони справді гнітючі, і так перекривають нам кисень, що онука повстанця каже: «Знаєте, я хочу, щоб була війна. Щоб усе це горіло полум’ям, всі ці жирні пики…» Коли врахувати, що п’єса побачила світ у 2012-му, то в драматурга виявився дар передбачення. Біда тільки, що війну ми вже маємо, а «жирні пики» не тільки не вигоріли в її полум’ї, а ще більше знахабніли.
Тернопільський режисер В’ячеслав Жила у своїй постановці підсилює політичну складову п’єси — вводить у неї Гітлера і Сталіна та розкриває їхнє ставлення до України. На його прохання Павло Ар’є дописав відповідні сцени. Драматург каже, що охоче виконує побажання режисерів, це урізноманітнює постановки. І робота В’ячеслава Жили йому сподобалася.
А ось глядачів у залі, як для прем’єрного показу, було мало, заледве заповнювали партер, а яруси безлюдніли. Хоч усі квитки, кажуть, були продані. Даремно не прийшли ті, хто їх купив. Вистава варта того, щоб її подивитися. І з огляду на те, щоб відкрити для себе молодого українського драматурга, п’єси якого ставлять не лише українські театри. Скажімо, одну з них поставив і Роман Віктюк у Москві, ще до початку військових дій Росії на сході України. І з огляду на пристойну роботу нашого театру. Після низки комедій — це серйозний погляд на українське сьогодення і на нас у ньому.
У спектаклі зайнято два склади акторів. Ветерана УПА Остапа Ільковича Шемелю грають заслужені артисти України Сергій Андрушко та Андрій Малінович, червоноармійця Андрія Васильовича Чумаченка — заслужений артист України Олександр Папуша та Микола Ткачов. У ролі медсестри Гані на сцену виходять актриси Тетяна Панькевич та Ольга Скала, у ролі завідувачки відділення серцево-судинної хірургії Ірини Богданівни — народна артистка України Наталія Лемішка й Ірина Складан. У спектаклі також зайняті Оксана Малінович, Світлана Обуховська, Василь Гураль, Володимир Процюк. Постать Гітлера відтворюють заслужений артист України Микола Бажанов і Максим Попович, а постать Сталіна — заслужений артист України Микола Блаженко та Микола Петрушенко. Дівчину, що уособлює Україну, грають Алла Кулішевська та Олена Складан-Демчук.
Сцени з танцями поставив режисер з пластики Анатолій Гончарик. Хоч, як на мене, тих танців у виставі забагато. Сценічне оформлення — художника Григорія Лоїка. Його бутафорні соняшники в лікарняній палаті, думаю, теж недоречні. Упродовж вистави вони муляють очі й тільки наприкінці стає зрозумілим, чому їх там поставив художник: з лікарняної палати вони переходять у соняшникове поле. Але сценографія має підсилювати сценічне дійство, працювати на ідею вистави, а не випирати з них, жити своїм життям на сцені.
Прем’єрний показ вистав здебільшого ще «сирий». Когось погано чути, хтось запинається, перетягує гру на себе або й ще не розігрався. Це з часом усунеться. Але в новій роботі В’ячеслава Жили є головне — співпережиття глядачів: на очах не одного з них бачила сльози. А от що обурило багатьох — нецензурщина. Коли Павла Ар’є запитали, навіщо її стільки в п’єсі, він відповів, що Жила й так багато викинув. А яка була потреба залишати решту?
Галина САДОВСЬКА
На фото Миколи ШОТА — сцена з вистави; на поклоні драматург Павло АР’Є та режисер вистави В’ячеслав ЖИЛА.
Прокоментуйте