Коли Кирило Стеценко вийшов на сцену обласної філармонії, його обличчя посмутніло. Вочевидь, не сподівався, що так мало людей у Тернополі прийде на його концерт. Але та жменька шанувальників скрипки та української музики, яка першого грудневого вечора зібралась у залі філармонії, так тепло приймала кожен виконаний твір, що відтепліло серце скрипаля. Він викладався з такою самовіддачею, ніби в залі був аншлаг, а ми стали учасниками справжнього скрипкового дива, яке може подарувати тільки музикант-віртуоз.
Скрипаль, композитор, педагог Кирило Стеценко-молодший — нащадок славетного роду. Він народився у Львові, в родині класика української музики Кирила Стеценка (1882—1922), у сім’ї відомого скрипкового педагога Вадима Стеценка (1914—1984). Музичну освіту отримав у Національній музичній академії України, вдосконалювався в асистентурі Московської консерваторії. Навчався у легендарних скрипалів XX століття Богодара Которовича, Леоніда Когана, Юрія Янкелевича, свого батька Вадима Стеценка. Понад 20 років працював солістом Рівненської обласної філармонії, зіграв понад дві тисячі сольних концертів в Україні, Росії, Білорусі, США, Канаді, Бельгії, Австрії, Німеччині, Португалії, Угорщині, Казахстані… Відтак займається викладацькою роботою, пише твори для скрипки з оркестром, продюсує музичні фестивалі, конкурси, телепрограми.
Ось такий екстра-класу музикант привіз до Тернополя свою нову програму «Скрипкове дерево роду»-2. Півтора роки тому він показував нам першу таку програму, яку присвячував 200-річчю з дня народження Тараса Шевченка. У ній звучали твори М. Березовського, М. Лисенка, К. Стеценка, Д. Січинського, В. Косенка, М. Скорика. У нинішній скрипаль представляв раритетну українську музику XVI—XX століть. Думаю, що навіть не всі музиканти знають ті твори, які повертає із забуття Кирило Стеценко, а що вже казати про пересічного слухача.
Оскільки першого грудня виповнилося 25 років з часу проведення Всеукраїнського референдуму за незалежність України, то на згадку про цю подію скрипаль розпочав свій концерт інтегральним славнем, у якому поєднав «Оду радості», Гімн України, «Многая літа» та «За Україну, за її волю». Спробуйте уявити собі, як це може виконати одна-єдина скрипка. Навіть у руках такого віртуоза це звучало незвично і доволі цікаво. Як і наступні козацькі та гайдуцькі танці XVI—XVII століть. А сольна скрипкова соната №3 повертає на українську музичну сцену творчу спадщину Івана Хондошки, за словами Кирила Стеценка-молодшого, «забутого, позиченого і не повернутого композитора. Це перший український скрипаль, який був віртуозним виконавцем, педагогом та видатним композитором». Росія вважає його своїм, а наше завдання — повернути його додому, адже походив він з українського козацького роду, його творчість грунтувалася на українських народних мотивах. До речі, в Кирила Стеценка є окрема програма «Репатріація українських імен», якою він «повертає додому» і Хондошку, і Чайковського, й інших «позичених і не повернутих» українських композиторів.
Звучала того вечора й захоплююча «Фантазія на дві українські теми» для скрипки і фортепіано (його партію виконувала Наталя Строчан) А. Галенковського та дивовижна «Токада» М. Лисенка. «Дехто вважає, що Лисенко наслідував Чайковського, — говорив М. Стеценко. — Але я переконаний, що і Лисенко, і Чайковський, і мій дід Стеценко наслідували український мелос». А яке диво — «Мелодія» Михайла Скорульського, автора відомого балету «Лісова пісня»! Скрипаль називає її «шедевральною п’єсою» — і це справді так. Ми більше знаємо «Мелодію» Мирослава Скорика, але й ця також заворожує. А завершила програму забава із глядачем «Ой, діду» на музику Миколи Леонтовича.
Важко не погодитися з висновком, який зробив після перегляду концерту мій луцький колега: «Антологія української скрипкової музики «під редакцією» Кирила Стеценка стала ще одним яскравим сегментом сучасної української… музичної культури, ще одним кроком до утвердження нашого духовного суверенітету». Шкода тільки, що тернополяни проігнорували і цей концерт, і подвижницьку працю нащадка славетного українського музичного роду. На Потапа і Настю їх зібралося значно більше, як і на Ольгу Полякову, та ще й у вечір, коли поминали жертв Голодомору. Може, й справді, нам не потрібен той духовний суверенітет і українська музика. На словах ми їх ніби й захищаємо, а на ділі?
Галина САДОВСЬКА.
Фото з вільних джерел
Прокоментуйте