Вільне життя

Говорили про Крути, а дивились про Естонію

ПЕРШИЙ У НОВОМУ РОЦІ ПОКАЗ ІСТОРИЧНИХ ФІЛЬМІВ У ГАЛЕРЕЇ «БУНКЕРМУЗ» ПРИСВЯЧУВАВСЯ БОЮ ПІД КРУТАМИ 29 СІЧНЯ 1918 РОКУ. ПОДІЯ, ЩО УВІЙШЛА В УКРАЇНСЬКУ ІСТОРІЮ ЯК ОДНА З НАЙГЕРОЇЧНІШИХ ЇЇ СТОРІНОК. ЩЕ У ТОЙ ЧАС ОБРОСТАЛА МІФАМИ ТА ВИГАДКАМИ ЯК ЗА КОРДОНОМ, ТАК І В УКРАЇНСЬКІЙ ІСТОРІОГРАФІЇ. ЩО ВЖЕ КАЗАТИ ПРО НАСТУПНІ РОКИ: ВОНИ ТІЛЬКИ МНОЖИЛИСЬ, А РАДЯНСЬКА ВЛАДА ВЗАГАЛІ ЗАМОВЧУВАЛА ПОДВИГ КИЇВСЬКОЇ МОЛОДІ В ОБОРОНІ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ, ТА Й САМУ ЦЮ ДЕРЖАВНІСТЬ ВИСМІЮВАЛА, НАЗИВАЛА БУРЖУАЗНОЮ, АНТИНАРОДНОЮ.

Ось які відомості про цей бій подає Вікіпедія: він «тривав п’ять годин між чотиритисячним підрозділом Червоної гвардії під проводом есера Михайла Муравйова та загоном київських курсантів і козаків «Вільного козацтва», що загалом нараховував близько чотирьох сотень вояків (інші джерела називають шість тисяч червоногвардійців і 600 юнаків, що їм протистояли. — Г. С.) У бою під Крутами оборонці української державності призупинили наступ противника і здійснили організований відступ, руйнуючи за собою колії і мости. Російське радянське військо втратило боєздатність на чотири дні. Поновити наступ на Київ війську Муравйова довелося не так залізничним шляхом, як на реквізованих селянських возах, запряжених кіньми, по розмитій дорозі. Ця затримка ворога дала змогу українській делегації укласти Брест-Литовський мирний договір, який врятував молоду Українську державу».

А ось як налаштовував своє військо на мітингу у Бахмачі Муравйов: «Наше бойове завдання — взяти Київ… Жаліти київських мешканців нічого, вони терпіли гайдамаків, нехай знають і нас і одержать відплату. Жодного жалю до них! Кров’ю заплатять вони нам. Якщо треба, то каменя на камені не залишимо». Слід сказати, що коли російські війська увійшли в Київ, то вони таки залили його кров’ю та руйнували з далекобійних гармат. Тож ця ненависть росіян до українців та їхніх прагнень до волі не сьогоднішня.

Свою традиційну розповідь перед фільмом організатор історичних кінопоказів у галереї «Бункермуз» Сергій Ткачов почав з того, що ми вступаємо у рік сторіччя початку Української революції. Ми більше знали про лютневу, жовтневу революції у царській Росії і мало що відали про Українську революцію. Крутянський бій — яскрава її сторінка. Коли була проголошена Українська Народна Республіка, втомлене війною військо розпустили. Лідери УНР навіть допустити не могли, що їм доведеться оборонятись від нападу Росії (пряма аналогія з теперішніми часами). Тож коли війська Муравйова посунули на Київ, обороняти його було нікому. Мобілізація провалилась. На захист української державності зголосилась молодь — юнаки Першої Київської юнацької школи імені гетьмана Богдана Хмельницького, студенти київських вищих і середніх шкіл. Всього близько чотирьохсот осіб.

— Один із найбільших міфів, що живе й досі, — зазначав С. Ткачов, — нібито у бою під Крутами полягло 300 українських юнаків. Гарна цифра, що нагадує 300 спартанців, 300 крилатих гусарів, які стримали 3000 турків… Але до Крут вона не має жодного відношення. У бою загинуло десять юнаків. Ще 27, відступаючи, пішли на вогні станції, яку вже захопили більшовики, і були розстріляні. Решта повернулись до Києва, брали ще участь у придушенні повстання на «Арсеналі». Їхній командир Аверкій Гончаренко після війни проживав у Галичині, у 1943—45 роках воював у дивізії СС «Галичина». Після Другої світової війни емігрував у США, де й помер 12 квітня 1980-го, на 90-му році життя.

Не відповідає дійсності й міф про те, що УНР кинула під Крути ненавчених і неозброєних студентів. Це були підготовлені молоді офіцери (юнкери, українці називали їх юнаками), були й гімназисти, котрі проходили військову підготовку, були навіть справжні вояки — так звана чота смерті.

На жаль, і досі український кінематограф не зняв художнього фільму про бій під Крутами. А ось маленька Естонія спромоглася створити п’ять художніх кінострічок про знакові події своєї історії. Серед них й «Імена на граніті», що розповідає про перших захисників молодої Естонської Республіки. Як і в бою під Крутами, це також були гімназисти, студенти Тартуського університету, юнкери. І час той самий — січень 1918-го. І теж наступ російських більшовиків, а ще — латиських червоних стрільців. Останні — дивний феномен країн Балтики: 80-тисячне військо, заражене більшовицькою ідеологією. Воно придушувало антибільшовицькі повстання в інших республіках, а коли з’явилась можливість повернутись до Латвії, то тільки десять тисяч скористались нею, а решта залишилась у Росії будувати світле майбутнє. Багато з них стали чекістами.

Естонський фільм має добрий кінець. На допомогу захисникам молодої незалежної республіки приходять фіни та корпус білогвардійців російського генерала Купріянова: вони й допомогли естонцям про-гнати червоногвардійців і латиських стрільців. Тож до 1940 року Естонія була незалежною країною, а потім, як зазначається у фільмі, здала її без жодного пострілу. Україна ж таких союзників не мала і свою революцію сто років тому вона програла.

Отримавши таку широку інформацію, ми з цікавістю подивились естонську кінострічку, в чомусь, може, й наївну, але поставлену з такою любов’ю та гідністю до своєї історії. Крізь увесь фільм проходить думка: ми естонці, нас мало, ми повинні бути єдині, берегти одне одного і не воювати між собою. Це, зокрема, простежується на долі двох братів: молодший захищає естонську незалежність, а старший потрапляє до більшовиків. Коли доля їх зводить в одному бою у лісі, старший опускає зброю і отримує кулю від «свого» — більшовика. Дивишся на це і думаєш: ворог недарма розділяє нас століттями, розводить по різні боки барикад. Бо коли б ми були єдині, чи перебували б стільки літ у рабстві?

Галина САДОВСЬКА.

Фото з вільних джерел

Loading...

Про автора

Всеукраїнська незалежна громадсько-політична газета

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься.

46001
м.Тернопіль
вул.Гетьмана Сагайдачного,9,
+38 0352 235 461
Email: webmaster@vilne.org.ua

Підписка на новини