Вільне життя

ТАЄМНИЦЯ

ТОЙ ПІЗНІЙ ВЕЧІРНІЙ ДЗВІНОК ГЕТЬ ВИБИВ ЛЮБУ ЗІ СНУ. КРУТИЛАСЯ ДО ПІВНОЧІ В ЛІЖКУ, ПОТІМ ВСТАЛА, СВІТЛО УВІМКНУЛА, ПОМОЛИЛАСЯ, ЗНОВУ ЛЯГЛА, А ОЧЕЙ ЗА ВСЮ НІЧ ТАК І НЕ ЗІМКНУЛА. НЕ ДАВАЛА СПОКОЮ ТА КОРОТКА РОЗМОВА З БРАТОВОЮ. «ЛЮБЦЮ, ПРИЇДЬ ЗАВТРА ВДОСВІТА ДО НАС, БО Я ВЖЕ СИЛИ НЕ МАЮ… МОЖЕ, БОДАЙ ТИ РОЗРАДИШ, МОЖЕ, Й ЧИМ ЗАРАДИШ», — РИДАЮЧИ, БЛАГАЛА ВІРА ТЕЛЕФОНОМ…

Ще й не світало, як Люба почала збиратися. Не дочекавшись першого автобуса, пішла навпростець трасою. Зупинила попутнє авто і вже через півгодини була на місці. Хоча й ранок тільки, як то кажуть, брався, вже здалеку помітила у воротах Віру. «Любцю, — кинулася назустріч братова, — Орест помирає…»

«Як помирає?!» — запитала ошелешено, ніби не розуміючи, що ж то таке каже Віра. Бо ж Орест, Любин брат, усеньке життя був міцним і здоровим чоловіком. Розум відмовлявся вірити в почуте. Якимось клаптями у свідомість вривались уривки Віриних фраз: «Тая біда в нього, Любцю… Рак… Пізно вже лікувати. Я бачила, що з ним щось не так. Але ж хіба його до лікаря затягнеш?»

Зайшли у двір. Віра й далі невтішно плакала. Люба ж була, мов кам’яна. Жаль стиснув серце так, що не могла й слова мовити. А ще не давала жінці спокою таємниця, яку вже більш як два десятки літ носила в собі. З нею Люба лягала спати, з нею прокидалася. Знала: колись вона таки розповість усе Оресту. Але оте «колись» завжди відтягувала. Боялась чи то братового гніву, чи образи…

Давно це трапилося. Люба була вже заміжня, а Орест саме збирався одружуватись. Уже відслужив у війську. Наречена Віра — з сусіднього села, Любина найкраща подруга, вірно чекала коханого. Через два місяці, саме на Зелені свята, мало бути сватання, а весілля Ореста і Віри запланували на серпень, на сам празник Матері Божої…

Але одного дня, коли всі були на городі, а Люба поралась на подвір’ї, поштарка принесла листа. Конверт був підписаний жіночим почерком і адресований Оресту. Жіноча цікавість таки взяла верх — і Люба відкрила його. У листі ішлося про те, що дівчина на ім’я Валя, яка проживає у містечку, де служив Орест, чекає від нього дитину. Незнайомка писала, що жодних претензій чи вимог до Ореста не має, адже обіцянок він їй не давав. Але вважає: повідомити про те, що він стане батьком таки повинна, що вона, власне, й зробила… Кілька разів Люба очима перебігла листа і, довго не роздумуючи, вирішила: Орест не повинен знати ні про що. І не лише Орест — ніхто! На початках трохи вагалася, адже вирішила за брата, але згодом, коли дізналася, що й Віра при надії, була впевнена, що вчинила правильно, поховавши в собі чужу таємницю…

Відгуляли гучне весілля. Орест пішов у зяті. Віра в батьків одиначка. І люди вони дуже хороші, шановані. Та й Орест, нема що казати, і господар добрий, і непитущий. Живуть молодята у мирі й злагоді. Незадовго народився в подружжя синочок, через кілька років і донечка знайшлася…

Люба ж залишилася жити з батьками. Але з Вірою, вже тепер братовою, як і раніше, подруги-нерозлийвода. Не було в Люби від Віри таємниць — лише одна… Та й не тільки від Віри — від усенького світу заховала Люба «свою» чужу таємницю. Згадувала про той лист, але була переконана, що вчинила правильно…

Час минув швидко… Зібрався якось Орест зі швагром (Любиним чоловіком) у Росію на заробітки. Діти ж то в обох сім’ях підростають, освіту треба їм дати і бодай на початках допомогти на ноги стати, щоб, як кажуть, не пішли з торбами по світу…

Та повернувся через три роки із чужини лише Орест. Любин Павло знайшов там іншу жінку. Ніби винним почувався брат перед сестрою. Хоча яка тут його провина? Разом із Вірою допомагали Любі з дітьми, чим могли. Павло ж зовсім не давався чути. Тішилася Люба вже бодай тим, що рідні її в скрутну хвилину не покинули напризволяще. Щиро й тішилась тим, що бодай у братовій сім’ї лад…

А за якийсь час знову клопіт: донька Любина чекає дитину, а майбутній батько одружуватись не поспішає. Мала з тим хлопцем розмову і Люба, і Орест з ним балакав, але той вперся: не одружусь — і все!

Лише як народилося внучатко — стисло щось біля серця і такий жаль взяв жінку: малесеньке ще ж зовсім, безпорадненьке, а вже таткові своєму не потрібне… Чи не щодня пригадувалась тоді Любі та сама Валя. Народила вона, мабуть, тоді те дитятко, і живе воно десь у світі, і нічого не знає про свого батька… Відтоді тягарем стала для Люби її таємниця. Карталася, що не віддала тоді братові листа. Вже й хотіла у всьому зізнатись, усе розповісти, але чи потрібно вже тепер це комусь…

Коли сьогодні ще на вулиці її перестріла заплакана Віра і розповіла про біду — перше, що спало Любі на думку, — негайно розповісти братові всю правду. Миттю зайшла до кімнати, де він лежав, зачинила за собою двері. Виклала все на одному диханні — й ніби камінь з плечей. Якусь хвилю обоє мовчали. «Я хочу побачити сина… чи доньку», — попросив Орест…

Люба давно спалила того листа, але адресу і прізвище пам’ятала добре. Незважаючи на те, що братова на неї вже тепер трохи гнівалася, вирішила поїхати в невеличке містечко на сході України і бодай тепер виправити свою помилку, а можливо, й виконати останню волю брата…

Віднайти Валентину і їхнього з Орестом сина Олега було неважко. Вони проживали за тією ж адресою. Тоді ж з’ясувалось, що Валя незадовго після народження сина вийшла заміж, тож Олег мав тата. Згодом хлопчина дізнався, що він йому не рідний, але стосунки між батьком і сином були й залишаються дуже приязні й теплі. Не отримавши тоді відповіді на свій лист, Валентина сприйняла це як відмову Ореста від неї та малюка… Але образи на Ореста не мала. І сина ніколи не налаштовувала проти рідного тата…

І Люба розповіла все. Як не дивно, ці люди їй простили. А Олег з радістю погодився поїхати і познайомитись із батьком…

Відтоді минуло чотири роки. Це дивина, але Орестова невиліковна хвороба кудись зникла, ніби й не було її ніколи. Віра якийсь час іще гнівалась на Любу: мовляв, мовчала тоді, то чого вирішила ворушити минуле тепер. Але згодом, все обдумавши, сама навідалась до Люби в гості. Розцілувала, розплакалась. «Я так собі думаю, Любцю, таки те твоє зізнання, мабуть, і підняло з ліжка мого Орка! Відіслала ж його додому помирати! Недарма я тоді тебе просила, щоб чимось зарадила. От ти й зарадила! — вже розсміялася. — Та я ще не таке вислухала б, аби чоловік мій одужав…»

Руслана ЦИЦЮРА.

Фото з вільних джерел

Loading...

Про автора

Всеукраїнська незалежна громадсько-політична газета

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься.

46001
м.Тернопіль
вул.Гетьмана Сагайдачного,9,
+38 0352 235 461
Email: webmaster@vilne.org.ua

Підписка на новини