Вільне життя

Заступила доньку від… добра

ЯКЩО НІЧ ВІДБИРАЄ СОН — ЦЕ ДЛЯ МЕНЕ ЗА ЩАСТЯ. ТОДІ Я ДУМКАМИ МАНДРУЮ КОЖНОЮ ВУЛИЦЕЮ СВОГО СЕЛА, ЗАХОДЖУ В КОЖНУ ОСЕЛЮ — І В УЯВІ ПОСТАЮТЬ ПЕРЕДІ МНОЮ ОДНОСЕЛЬЦІ, СЕРЕД ЯКИХ ВИРОСЛА Й ЖИВУ.

Якось моя думка спинилася на сім’ї моєї однокласниці Ганнусі. Її мама Станіслава Григорівна, проживши в шлюбі з чоловіком Петром тільки шість літ, до старості згадувала його повагу до себе, теплоту й щиру любов. Він умів підтримати дружину в тяжкі хвилини, хоча в самого серце рвалося від болю, коли з вини молодшого медперсоналу подружжя втратило сина-первістка. А коли через три роки дружина завагітніла Ганнусею, то не знав, як має берегти її. Хотів побачити свою дитинку, бо самого хвороба підкошувала — ліків від неї в 50-х роках минулого століття ще не було.

Коли народилася Ганнуся, носив пов’язку, аби не дихати на дитя. Милувався донечкою на відстані, колисав, смикаючи за пасок, прив’язаний до колиски, і промовляв: «Господи, як я хочу пригорнути свою донечку, відчути стук маленького серденька…» — і з батьківських очей котилися сльози відчаю… Бо в тридцять років йому хотілося жити, спостерігаючи, як підростає донечка. Та він іще підтримував дружину, котра бачила, як швидко згасає свічечка життя коханого чоловіка.

«Не переживай, — жартував, — усе буде добре. Я з того світу прийду і заступлюся за тебе й за донечку, як побачу, що хтось посміє вас образити». Та не знав чоловік і батько, яке майбутнє чекає дорогих йому людей. Не знав, що не буде кому заступитися за них. У тримісячному віці Ганнуся залишилася напівсиротою.

Важко працювала Станіслава Григорівна в колгоспі за безцінь. Хоча змалку не звикла розкошувати, адже була в сім’ї наймолодшою, десятою дитиною. У всьому допомагала їй найстарша сестра Юлія, котра, не дочекавшись своєї долі, залишилася зі Станіславою у батьківській хаті. Юлія виколисала Ганнусю, казочки їй розповідала, а дівчинка кликала її бабусею, бо рідна бабуся відійшла за її батьком у засвіти.

Не думала Станіслава, що зможе без чоловіка витримати на своїх плечах тягар долі. Взимку жінки вивозили гній на поля. Навесні сіяли буряки, а відтак сапали їх кілька разів. Висаджували тютюн, доглядали, а потім збирали листочок до листочка. Звалювали верети на плечі, що аж шнурівки в тіло врізалися, приносили додому, сушили й здавали за копійки. А як свербіли від того тютюну руки і все тіло! Гроші ж за буряки отримували тільки через певний час, після того як викопували їх і здавали на завод.

Виснажена колгоспним і домашнім господарством Станіслава Григорівна постійно згадувала свого люблячого Петра й оплакувала його. Та двоюрідний чоловіків брат Антон не забував її, частенько разом із дружиною приходили до неї. А якось глянув на свою нещасну братову й сказав: «У неділю прийду до тебе в гості. Але не сам. Поговоримо про твоє життя».

Не знала Станіслава, про що йтиметься, але приготувала обід і чекала. Антон привів незнайомця і пояснив: «Прийшов з людиною, яка хоче стати твоїй донечці батьком, а тобі — чоловіком. Уже три роки нема Петра, а чоловічі руки в господарці потрібні». Узяв той незнайомець Ганнусю на руки, почав носити по подвір’ю і питати: «Ти хочеш, щоби я жив у вас і був твоїм татком?» Дівчинка обняла його і радісно відповіла: «Так!» Потім той чоловік посадив її на шию, вона вхопилася за його чуб — і цю щасливу мить пам’ятає досі. Бо таке було з нею вперше і востаннє.

Станіслава пояснила чоловікові, чому не може зв’язати з ним свою долю: «Якби ти підвищив на мою дитину голос, моє серце не витримало б із жалю». І не знала тоді матір, і доля їй не шепнула, що чекає в житті її донечку… Якби знала, то без вагань погодилася б на шлюб із тим чоловіком.

…Рік за роком минало вдовине життя. Але молодиця гріла душу думкою, що Господь пошле добру долю Ганнусі. І це буде винагородою для матері за важкі самотні літа, за вірність Петрові. «Ото буде моїм щастям, — думала, — бачити радість і любов у сім’ї донечки».

Згодом Ганнуся вийшла заміж за Михайла. Зять почав обживатися в хаті дружини. Мав не тільки увагу коханої, а й тещі та її сестри. …Народився в молодих первісток. Коли хлопчикові виповнилося два рочки, почав його батько характер свій проявляти. Приходив додому пізно, напідпитку та ще й товаришів приводив і наказував дружині на стіл накривати. А потім ревнував до гостей, бо ті начебто дивилися на неї. А Ганнуся, до слова, була в нашому класі найкрасивішою.

Через кілька років народився в подружжя другий син, але Михайлові було все одно. Оковита втягувала чоловіка в трясовину безвиході. Почав за ніщо підіймати на дружину руку. Прийшовши додому посеред ночі, з порога здіймав крик, щоби та часом не спитала, де був. Верещав, навіть якщо дружина мовчала. Діти прокидалися, тремтіли від страху, заливалися плачем… «Ти глуха?! — кричав. — Я з тобою говорю!» Коли відповідала — бив.

Тітка Юля бавила хлопців, боронила їх від батькових дебошів, але вони залягали в маленькі серця болем і образою за матір. Та настала пора — і Ганнуся з мамою втратили свою захисницю і залишилися самі з бідою.

Не раз після зятевих розгонів Станіслава Григорівна перекручувала ночами в голові те давнє сватання до неї доброго чоловіка. Він би захистив її донечку, яку так оберігала, та не вберегла від тирана.

Хлопці підростали, допомагали матері у всьому, часто заступали її собою, але тоді і їм перепадало.

В останні дні життя Ганнусина матір заливала подушку слізьми. Думала, на кого має залишити свою єдину доньку, адже хлопці одружилися. Як вона залишиться в хаті з чоловіком без захисту? «Донечко, — приповідала Станіслава Григорівна, — я не прийняла до хати доброї людини, щоб часом не підвищила на тебе голосу, а твій чоловік уже стільки літ лупцює тебе кулаками. Тіло твоє бузковим не раз було… І як моє серце таке витерпіло? Ти, Господи, давав мені сили…» І з тим тягарем пішла Ганнусина мати до Божої вітчизни.

А життя тривало. Часом Михайло давав дружині передихнути. Сусіди тоді питали: «Твій чоловік до сина поїхав? Щось на подвір’ї тихо».

За все своє життя Михайло жодного разу не попросив у дружини вибачення. За рукоприкладство, за пиятику, за зраду. Звечора здіймав ураган, щоби вона пішла спати в другу кімнату, й тихенько вислизав із хати вночі. А починало сіріти — приходив. Коханка приймала його, поїла оковитою. Відповідальність за свої вчинки понесе кожен із них, бо сльози дружини й дітей на землю не падали. Бо якби не коханки, жодна сім’я не знала б відчуженості батька і чоловіка. І всі діти були б наділені батьківським теплом, а не злослів’ям.

Після п’яти років по смерті матері поховала Ганнуся і Михайла. Він покинув цей світ на 57-му році життя. Плакала, бо виносили з хати батька її дітей, котрі подарували їм внуків. В останні хвилини життя Михайло не просив вибачення в дружини, не дякував їй, що виходжувала його хворого. Натомість ставив собі запитання: «Чому я не схаменувся?» Але смерть уже стояла за плечима. Літа були свідомо змарновані. А скільки б він дав своїм дітям — матеріальних благ і моральної підтримки, якби не оковита з коханчиних рук!

Залишилася Ганнуся в хаті сама. Залишив їй чоловік після себе ще якийсь страх, але хоч битою не була. Підірвав їй благовірний здоров’я так, що, як сама каже, лютому ворогові не побажаєш. Живе нині спогадами. Шукає бодай зернину щастя в життєвій полові літ. А перед очима постійно той чоловік, котрий напрошувався бути їй за тата. Можливо, мама ще народила б йому дітей. І мала б Ганна брата чи сестру. Вони хоча б поспівчували її безталанній долі.

Виходить, що мати заступила доньку від добра, а думала, що від зла. Зло чекало свого часу. Добре, що синочки, внуки розвіюють смуток Ганни Петрівни. Навідують, телефонують. Вона живе тільки для них.

Станіслава ЯРІШ.

с. Воля Теребовлянського району.

Фото з вільних джерел

Loading...

Про автора

Всеукраїнська незалежна громадсько-політична газета

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься.

46001
м.Тернопіль
вул.Гетьмана Сагайдачного,9,
+38 0352 235 461
Email: webmaster@vilne.org.ua

Підписка на новини