Отак буває, що виїжджаючи за межі рідної держави, людина опиняється у новій країні, культурі, у незвичному для себе середовищі. Спершу тішиться і пізнає світ. Але невдовзі підступна думка «усюди добре, а вдома найкраще» черв’ячком підточує солодку черешеньку радості від перебування десь у зручно облаштованій загадковій Європі чи захопливій, дивовижній Америці. Починається ностальгія за домом, за своєю мовою і навіть за рідним бездоріжжям. І от повертаєшся ти на Батьківщину…
Трапилося це в Борисполі. Рейс «Франкфурт-на-Майні — Київ» здійснив посадку. Перша зустріч з Україною відбулася на паспортному контролі столичного аеропорту. Останній — як «хвіртка», ні, краще так — мов «брама» в Україну і її культуру. Тож сподівання затишної атмосфери і привітного українського духу мене переповнювали.
Дочекавшись своєї черги, я підійшла до контролерки і простягнула їй паспорт… У відповідь — тиша. Довелося взяти ініціативу у свої руки:
— Доброго дня!
— Здраствуйтє, — врізалася у вуха черства відповідь.
Майнула думка: ну, нехай, можливо, не радісні дні у «пані-паспортний контроль» або ж не з тієї ноги вона встала. Не встигла я цю думку додумати, як до мене долетіла, немов «расєйскій сапог», фраза:
— Аткуда прілєтєлі?
— Із Франкфурта, — вже ледь чутно відповіла я. Пауза… «Чому ж пані так наїжачилася?» — подумала.
— Што ви там дєлалі?
Ще кілька хвилин тому я перебувала в полоні надій на затишні обійми рідної держави, аж поки клерк не почала тріщати чужою мовою в українському Києві і чомусь так агресивно мене міряти, ніби я всю «бундес республіку» собі приватизувала. І отака людина, такий паспортний контроль є візиткою моєї країни, уособленням держави?!
Одразу зринув у пам’яті німецький прикордонник, який за два тижні до цього інциденту зовсім по-іншому себе повів: із привітною усмішкою і непідробною радістю, коли я на його англомовне запитання відповіла рідною йому німецькою.
Тепер же в Києві ця українська «привітність» і провінціалізм мене просто розчавили. Зібравшись із силами, я відповіла:
— Друзів відвідувала.
— Харашо.
Добре, що в тебе нарешті все «харашо». А в мене — зіпсутий настрій, розчарування в культурі та професіоналізмі українських прикордонників, а ще бажання летіти туди, звідки прилетіла.
Я подякувала, забрала паспорт і пішла геть. Що не кажіть, а тепло зустріла (як і зустрічає завжди) країна своїх дітей. Ввічливо, щиро, «па-рускі»…
Анна ДАНИЛЕВИЧ,
студентка V курсу факультету філології та журналістики ТНПУ ім. В. Гнатюка.
Фото з вільних джерел
Прокоментуйте