Часто наші досягнення й успіхи залежать від моральної підтримки близьких людей. Дуже важливо, щоб у потрібний час вони простягнули нам руку допомоги, надихнули, підштовхнули до важливого кроку, що, можливо, стане першим на шляху до великих звершень…
— Мамо, допоможи мені підготуватися до уроку, — просила маленька Настя. — Я не все розумію, а дуже хочу мати високу оцінку.
— Доню, яка ж ти в мене наївна, — мовила мама. — У тебе навряд чи будуть високі оцінки. Твої ж батьки не вчителі, як у Марійки, і не підприємці, як в Андрія Дороша. Не витрачай дурно сил і здоров’я. Настуня здивовано глянула на мат ір, відклала книжку й пішла у двір гратися з друзями. А наступного дня отримала «двійку» за невиконане домашнє завдання. Зі слізьми на очах прибігла до мами жалітися. Та похитала головою і з іронією прокоментувала:
— А в Марійки й Андрійка, певно, дванадцятки. Нема справедливості на світі, доню, нема…
Згодом учитель фізкультури порадив Насті відвідувати секцію з волейболу, оскільки побачив у ній здібності до цього виду спорту. Дівчина тренувалася по кілька годин на день, бо ж наближалися районні змагання. Через надмірні фізичні навантаження відчула сильний біль у спині. Боялася підвести вчителя, тож нікому не сказала, що погано почувається. І на змаганнях таки підвела команду. Засмучена, прийшла за розрадою до бабусі.
— Сто разів тобі казала, щоб ти не лізла в той спорт! — розсердилася та. — Не вмієш — не берися!
На очі дівчини навернулися сльози. Після цього випадку вона покинула волейбол…
— Тату, а я красива, правда ж? — запитала якось, милуючись своїм відображенням у дзеркалі.
— Настю, не заважай, — навіть не обернувся і не глянув на доньку батько. — Бачиш, що я зайнятий…
— Вибач, — мовила знічено. — Я тільки хотіла знати твою думку. Може, мені взяти участь у шкільному конкурсі краси?
Батько на хвильку відволікся й розсміявся:
— Теж мені модель знайшлася!
Дівчина спохмурніла. Вона не очікувала від батька такої реакції.
…Швидко минули роки. Настя вже в одинадцятому класі. Час обирати фах, але вона не знає, чим хоче займатися. Нічого з того, до чого проявляла свого часу зацікавленість, не прижилося в її житті.
— Треба було добре вчитися, а не бомки стріляти, — з осудом дорікає матір.
— Замість булочки їсти всі ці роки могла би спортом займатися, — додає бабуся.
Тато мовчить. Він вважає свою доньку не здатною ні до чого. А Настя плаче. Бо не може пригадати жодної ситуації, коли б рідні люди її підтримали, підбадьорили, допомогли побороти труднощі, переступити через невдачі. Вони так і не зрозуміли, що на шляху до успіху інколи треба перетерпіти сотні поразок…
