Вона була мегапозитивною особистістю, не уявляла свого життя без домашніх тварин, бачила «душу» у кожному танці і нагадувала людям, які її оточували, променисте сонце. Коли їй про це казали, вона лише сміялася і відповідала: «Я знаю!» Такою була засновниця та художній керівник народного театру танцю «Посмішка» Тетяна Євгенівна Щуцька .
Її життя обірвалося на початку лютого цього року. Колеги із Тернопільського міського центру творчості дітей та юнацтва й досі не можуть говорити про неї в минулому часі. Вони весь час підтримували зв’язок із Тетяною Євгенівною та вірили, що після кількох років боротьби тяжка хвороба таки відступить, а екс-художній керівник завітає на 35-річчя свого дітища. Прагнучи хоч трохи матеріально допомогти Тетяні Євгенівні, працівники, теперішні та колишні підопічні центру збирали кошти на її лікування. Проте знову побачитися їм так і не судилося.
— Після смерті Тетяни Євгенівни її дочки надіслали нам листа, — розповідає методист центру Галина Ремез. — Вони зазначили, що мама до останнього жила «Посмішкою», навіть коли недуга майже здолала її, пам’ятала про всіх своїх вихованців, продовжувала шити концертні кофри для костюмів.
Забути про колектив було для Тетяни Євгенівни чимось нереальним, адже саме вона у 1979-му створила «Посмішку» та більше 25 років щоденно віддавала їй сили, наснагу, енергію. Вона уміла бачити «душу» кожного танцю, передати вихованцям його «мову»: правильність рухів, настрій, почуття. Надзвичайно любила ставити і сюжетні танці.
Цінує знайомство з Тетяною Євгенівною і теперішній художній керівник «Посмішки» Ірина Луців. У 2001 році засновниця театру танцю переманила її із «Надзбручанки». Пані Ірина зазначає, що намагаючись постійно розвиватися та вдосконалюватися, Тетяна Євгенівна вимагала цього і від своїх вихованців. Саме тому робила все, аби «Посмішка» ніколи не засиджувалася на місці: колектив був учасником конкурсів у багатьох містах України, часто мандрував й іншими країнами. Того ж 2001-го Тетяна Євгенівна виборола грант на кількамісячну незабутню поїздку до Кореї на святкування 25-річчя парку розваг «Everland». Проте, об’їздивши півсвіту, вона не гребувала літньою подорожжю до українських Карпат. Усі дивувалися, як впевнено Тетяна Щуцька варила їжу у великих казанах, як захоплювала дітей розвагами та іграми біля багаття.
Вона дуже прагнула, щоб її учні стали не лише танцюристами, а й людьми з великої літери, цікавилася їхнім життям поза «Посмішкою», допомагала у скрутних ситуаціях, була справжнім наставником та вихователем. Свого часу в неї вдома два роки жили двоє підопічних — батьки брата і сестрички змушені були виїхати за кордон. У ті складні 90-ті, дізнавшись, що родина однієї з дівчаток не може придбати їй випускну сукню, Тетяна Щуцька з власної ініціативи власноруч пошила дитині ексклюзивне, стильне вбрання.
Дуже часто Тетяна Євгенівна самостійно створювала образи і для своїх маленьких танцюристів. Одного разу, згадує завідувач лабораторії сценічного костюма ЦДТЮ Тетяна Посипенко-Богуцька, побачивши у центрі новий тюль, неочікувано заявила: «От у цьому будуть мої «Дикі танці» танцювати! Ось це буде 20 моїх костюмчиків!» Повертаючись із Ізраїлю, де жили її доньки, до України, Тетяна Євгенівна часто везла додому тканину, блискітки, намистинки та інший матеріал для майбутнього сценічного вбрання.
Сьогодні випускники «Посмішки» працюють у різних країнах світу: Німеччині, Польщі, Японії, Китаї, Ізраїлі. Багатьох із них Тетяна Євгенівна свого часу особисто «передала із рук у руки» викладачам Київського естрадно-циркового училища, хвилюючись за долю та професійний розвиток тернопільських талантів.
— Тетяна Євгенівна — мій перший вчитель з хореографії, саме вона привела мене у світ танцю, дала путівку в творче життя, адже хореографію я обрала своїм фахом, — каже колишня вихованка, а тепер викладач «Посмішки» Лариса Шевіла. — Тетяна Євгенівна усіх вражала своєю оптимістичністю і позитивом, заняття відбувалися в атмосфері добродушності, ми багато подорожували. Тому тепер це для мене дуже світлі спогади. Окрім того, вона була дуже творчою особистістю, створювала красиві постановки, які зберігаються у репертуарі нашого колективу. Ми намагаємося відтворювати їх, аби діти й надалі вчилися на цих зразках хореографічного мистецтва.
Хочеться вірити, що десь там, в іншій реальності жінка-сонце спостерігає за стараннями малих танцюристів. Мені чомусь здається, у цей час із небес вона посилає їм свою радісну усмішку.
На фото: Тетяна Щуцька з улюбленцем Бонею.
Фото з архіву ЦДТЮ
Прокоментуйте