Поліна витирала сусідні столики і прислухалася до розмови сім’ї, що замовила розкішну вечерю у їхньому кафе. З першого погляду було видно, що родина при грошах, але і батьки, і діти сиділи набурмосені й невдоволені.
Обговорювали якісь видатки, горювали, що цьогоріч через кризу грошей вистачило тільки на відпочинок в Туреччині. А потім молодша донька влаштувала справжній концерт: якщо найближчим часом вона не отримає нормальний планшет, життя їй не буде. Уже і так в класі її вважають мало не останньою, бо не їздить закордон купувати собі одяг. Урешті сяк-так заспокоївши своє чадо, батько розплатився та викликав таксі. Відвідувачі зникли, залишивши після себе гору брудного посуду.
Поліна занесла тарілки на кухню, а тоді, окинувши поглядом спорожніле кафе, вибігла надвір і тихенько розплакалася в осінніх сутінках. Ну, чому Бог такий несправедливий? Одним дає усе ще й з надлишком, а інших обмежує навіть в найнеобхіднішому. Чому ці люди безтурботно коротали літо на піщаному і сонячному березі, коли вона не мала грошей навіть на зайвий шматок хліба, не кажучи вже про фрукти для малої?
Молода жінка втерла сльози краєм паперової серветки. Уже більше року їх разом з мамою та Яночкою називають цим неприємним словом — біженці. Вони ті, що втратили всі свої набутки: мир, душевний спокій, міцний сон, власний одяг, житло. Покидали Луганщину з кількома сумками в руках. Поліна згадала, як донька всю дорогу трималася за одну із валіз і плакала. Дитину не могла заспокоїти ні вона, ні чуйні провідниці, ні цукерки від співчутливих пасажирів. Її дівчинка була до краю виснажена цілодобовим сидінням в підвалі, життям упроголодь і вибухами снарядів.
В останні дні перед від’їздом існувати у цьому пеклі ставало все важче. А коли сусіднього хлопчика серйозно поранило осколком, Поліна зрозуміла, що повинна рятувати найдорожче, що в неї є. Перший тиждень на новому місці вона, малеча та мама-пенсіонерка насолоджувалися миром і тишею. А далі Поліна почала шукати роботу і зрозуміла, що тут, у незнайомому місті на неї чекало інше, персональне пекло. Ніхто не хотів працевлаштовувати біженку зі сходу. Більше того, чужі жінки та чоловіки сипали на її адресу відвертими звинуваченнями.
Найчастіше закидали, що то вона та її рідні прикликали війну, тож тепер нехай сама вирішує свої проблеми. Спочатку Поліні хотілося кричати та виправдовуватися, бо ж її родина ні в чому не винна. Жили у своїй скромній хаті, тішилися кожному дню і навіть не думали закликати північних сусідів. Більше того, вона дуже любила Україну, так її виховував покійний батько-мовник. А у її, Поліниному дитинстві вони разом вечорами співали народні пісні. Тато тішився, що росте така голосиста доня… Але найбільше боліло, коли, дізнавшись, що вона сама виховує дитину, люди кривили губи у презирливій посмішці. Мовляв, так ми і знали, нормальні сюди не приїжджають, а такі як ти, бездумні і вітряні всюди шукають собі легкого хліба. Розповідати про те, як довго вимолювала в Бога Яночку, а на шостому місяці довгоочікуваної вагітності застукала чоловіка з подругою, Поліна не бажала.
Роботу вона не одразу, але таки знайшла. Грошей, звичайно, не вистачає, бо ж треба платити за оренду кімнатки, та й мамине здоров’я почало підводити. Ліки нині дорогі. А завтра у її донечки день народження. Правда, святкуватиме іменинниця без подарунка — до зарплати ще тиждень, треба на щось жити.
Раптом несмілива думка майнула в її охопленій журбою свідомості… Поліна опустила руку в кишеню й намацала там купюру. Справді, вона й забула, що та родина, яка й не уявляє яка то радість засинати у рідних стінах, не боятися за життя близьких і вимірює щастя планшетами, залишила на столі щедрі чайові — п’ятдесят гривень. Поліна посміхнулася, уявляючи радісне личко малої: таки придбає їй розмальовку і кольорові олівці. А там, дасть Бог, наступить мир і більше нічого вони не потребуватимуть.
Ілона АНДРОЩУК
Фото з вільних джерел
Прокоментуйте