Є речі, у які важко віриться, хоча вони начебто й очевидні. Так для мене 60-річний ювілей Богдана Андрусяка не в’яжеться з його молодою поставою, невичерпною енергією, одухотвореним і натхненним обличчям поета.
Богданові Олексійовичу на вигляд не більше п’ятдесяти, в нього усміхнені з іскринкою очі, бадьора хода і такі ж оптимістичні й життєрадісні вірші. Ні, що б там не казали, а дата в паспорті — це одне, а стан душі — зовсім інше.
На перший погляд, Б. Андрусяк написав і видав не так уже й багато книжок, але, дяка Богу, в літературі кількість нічого не вирішує. Творчий шлях поета дозволяє констатувати інше: він незмінно іде по висхідній і кращі свої поезії написав у зрілому віці. Він не тільки зберіг отриманий від Бога талант, а й примножив його (і примножує!) ненастанною працею. Погодьмося, що серед поетів це теж рідкість.
Майже все своє творче життя Б. Андрусяк працює виключно в царині поезії та не зраджує її, не спокушується більш легкими, сказати б, ходовими жанрами.
Коли він входив у велику літературу, на злеті підтримав його професор Роман Гром’як, написавши до його дебютної книжки «Заповідник розстріляних лебедів» грунтовну передмову. В ній, зокрема, були такі слова: «Відома стара, як світ, істина, що існує стільки видів поезії, скільки — людських почуттів. Отож, поетичний світ розмаїтий і невичерпний, а кожен автор знаходить свого читача — споріднену душу. Ці істини ще раз потверджує Богдан Андрусяк і його перша книжка віршів «Заповідник розстріляних лебедів». Сільський хлопець довго захоплювався радіотехнікою, потім вчився у технікумі залізничного транспорту і тільки зрілою людиною прийшов на заочний відділ філології в Тернопільському педінституті. Привела сюди любов до поезії. Вірші в нього складалися немовби ненароком. Щось друкувалося в періодиці. І тільки навчання та зустріч з письменниками в Ірпені переконали, що поезія — то не хвороба, а стан душі, а його вірші мають свою вагому вартість».
За роки незалежності вийшли друком такі збірки поета, як «Ментовський хрест», «Важке мовчання», «Повістка на любов», «Приручена совість», «Допоки ще живу…» та інші. І вони полюбилися читачам, їх помітили критики та літературознавці.
Поет прийшов у літературу зі своїм колом улюблених образів і тем, з-поміж яких особливо виділяється інтимна лірика. А ще він чудовий пейзажист, що вміє випуклими та зримими мазками створити живу і пам’ятну картину, проникливо та глибоко пише про людські долі й болі, його шкіци до портретів місткі й хвилюючі, вони надовго западають у душу, бо показують нам людей неординарних і мужніх. Але головне, що поет нікого не наслідує, його голос наскрізь оригінальний та неповторний, його не сплутаєш з жодним іншим у нашій літературі. Це не означає, що в Андрусяка немає улюблених поетів, що його творчість виростає на голому місці. Зовсім ні! Коло близьких йому по духу досить широке, воно означене іменами Бориса Олійника і Ліни Костенко, Петра Скунця і Леоніда Талалая, Павла Гірника і Миколи Луківа, Анатолія Мороза і Михайла Левицького… Поет охоче згадує їхні імена, ставить епіграфи з їхніх творів, але ніде й ніколи не збивається з власної тональності, не зраджує своєї вистражданої самобутності. Ознаки цієї самобутності виокремити не важко: поезія Б. Андрусяка мужня, сувора і пристрасна. Звичайно, на стиль його письма наклало відбиток суворе життя, адже багато років поет працював у внутрішніх органах, за його ж зізнанням, «вважався сильним і не здригався від фінки й «калаша», на різні там «понти» не піддавався, бо запросто міг дати одкоша…» Але під міліцейським кітелем завжди билося вразливе та чуле серце поета, спрагле любові, добра, краси і людського розуміння.
Поезія Б. Андрусяка сповнена туги і печальних мотивів прощання з молодістю, яку ніколи не вернути. Але в цьому прощанні немає відчаю та безнадії, немає чорних тонів і розпачливих плачів, печаль поета справді світла, якою і повинна бути в мудрої та чистої серцем людини.
Ще цвітуть хризантеми,
І промінчику сонця
Буде тішитись радо
Осіння душа.
Моя квітко смілива,
Моя радість остання,
Що до серця мого дороста.
Твоїм пензлем згадаю
Оце висохле літо,
Намалюю спекотне
Й таке молоде.
Візії минулого, повернення у молодість — такі звичні для ліричного героя всіх поетичних збірок поета. Відчувається, що вони потрібні йому не стільки для того, щоб залікувати якусь давню рану чи побороти навалу суєти і туги, він не шукає в них відраду чи забуття, а потрібні вони для того, щоб збудити натхнення, стати піснею.
Інтимні вірші Б. Андрусяка належать до кращих у його творчому доробку, бо в них нуртують неперебутні почуття, і в кожній строфі, навіть фразі, відчувається пристрасть сильної та далеко не сентиментальної людини. Найчастіше поет постає в них не глянцевим і зразковим героєм, якого хочеться наслідувати, а людиною ламаною-переламаною життям, позаду в якої більше втрат, зрад і бід, ніж світлих злетів і не захмарних земних щасть. Його життєва дорога вистелена не пелюстками квітів, а поорана вибоїнами.
Але важке життя не огрубило душу поета, не спотворило її, і сьогодні, як і в ранні роки, він уміє помітити й описати «прощальний лет листка в осиротілім лісі», передати музику осіннього дощу, тугу зимових дерев і самотнього інею, йому відкрита тайна мовчання вишневих садів і урманських лісів.
Про що б не писав поет, усі силові лінії його поезії незмінно сходяться до людини, її внутрішнього світу. Вона — епіцентр і своєрідний фокус земного життя. Кажучи словами класика, — все в ім’я людини, все для неї, існує тільки вона. Тому повз його увагу ніколи не проходять драматичні колізії неординарних доль, він уміє зазирнути в душу і з особливою силою передати її переживання.
Окремої згадки заслуговує вінок сонетів «Во ім’я Сина», поштовхом до написання якого стали недавні політичні події, але вилилися в широке епічне полотно відвертої і болючої розмови про більш як два десятиліття демократії і бедламу, фальші й фарисейства, а також про потребу постійної боротьби за Свободу і Народ.
«Поезія Богдана Андрусяка, — наголошує Наталя Околітенко, — народжується з любові, й нові вірші знову й знову просяться на папір тому, що доля не стомлюється приносити повістку на Любов. Все в нього з любові й усе в ім’я любові. А де любов, там правда і світло, краса і постійна боротьба за високі ідеали… З перейнятих болем віршів Б. Андрусяка постає все наше сьогодення… Маємо високого звучання громадянську поезію, чия гострота породжена любов’ю до рідної землі, яку пращури заповідали обороняти, примножуючи в ній добро, й невіддільним від вірності тому заповіту болем. Хрест відповідальності за життя в країні нести нелегко… А Б. Андрусяк ще й чудовий лірик: його поезія інтимна й водночас піднята до тієї вершини, де схрещуються почуття, знайомі кожному…»
З цим твердженням не можна не погодитися, і хочеться вірити, що попереду нові цікаві зустрічі з проникливими віршами обдарованого поета.
Петро СОРОКА
Фото з вільних джерел
Прокоментуйте