«Чому являєшся мені… у сні?..» …Уляні ці рядки поставали перед очима, думки роїлися в голові, не даючи спокою.
Сьогодні їй наснився товариш її чоловіка Степан — молодий, красивий, розлучений. Про екс-дружину вона думати не хотіла, адже у кожного своя правда…
Вони недавно бачилися на святкуванні братового дня народження. Якось і дивитись у вічі Степанові було соромно. Уляна ж заміжня, чоловік Іван її кохає. Принаймні хочеться в це вірити. Сімейні негаразди? Та у кого ж їх тепер не буває? До того ж є синочок… «Не думай про нього!» — обривала свої фантазії щоразу, та знову поринала у мрії.
Вчора зустрілися. Начебто й несподівано. Йдучи, розмовляли про все, трималися за руки, були щасливі. Коли кидала мимоволі погляд, так і хотілося запитати: «Чому так помарнів? Що сталося?» Та не наважувалася, щоб не почути відповідь, яка б Уляну засмутила.
Незчулись, як увійшли до хати, до його хати. Степан пішов приготувати каву. (Іван вкрай рідко робив їй приємні сюрпризи, а так хотілося уваги, ніжності). В своїх роздумах не помітила, коли на порозі з’явилася Степанова мати. З глибини її серця виривався німий біль і смуток. Це Уляна зрозуміла з одного лише погляду, відчула безмежну тривогу за свого сина. Зрозуміла, бо ж у неї самої росте дитина. Опустила очі…
— Навіщо ти це робиш? Він же он як гине за тобою…
Думки завирували, горло стисло, серце завмерло… від безвиході. «Що я роблю? Що я роблю?!» — пульсувала думка і боляче била у скроню.
Прожогом кинулася зі Степанової хати, бо не було слів для виправдання. Він вже біля хвіртки схопив Уляну за плечі, міцно обійняв.
— Не пущу! Я не можу без тебе… Чуєш?
— Відпусти… Я — заміжня… Сім’я — це святе. Я перед Богом давала обітницю…
— А як же ми?
— А ми… ми будемо просто спілкуватися, будемо мовчки кохати. Може, з часом пройде? Не можна. Це — обов’язок. Це — вище почуттів…
І пішла, несучи у серці палкі почуття, а на руці — обручку.
Оксана СОБЧУК
с. Молотків Лановецького району
Фото з вільних джерел
Прокоментуйте