За родинними спогадами мешканки обласного центру Лідії Лісничук можна писати роман. Або неприкрашений підручник з історії про те, у яких подекуди нелюдських умовах довелося виживати радянським громадянам. Бо у споминах жінки — мамині перекази про безпощадний Голодомор, лихоліття воєнних років, обшарпані будні їхньої сім’ї у Сибіру, хвилювання, коли вперше приїхала в наше дощенту розбомблене місто.
Коли картоплина — делікатес
Народилася моя співрозмовниця у селі Вільшанка на Одещині. Була наймолодшою із семи дітей. Троє старших родина втратила під час штучного геноциду.
— Мої батьки були середняками, не багачами. А як прийшла та радянська влада, все у них позабирали. Тим більше, мама з татом не хотіли йти до колгоспу. Ненька пригадувала, як по селі ходили зі шпичаками і нишпорили. У батьків на господарстві тоді якесь порося було. Коли почули, що у людей все відбирають, зарізали його і закопали на городі. Але село є село, там відразу видно, де свіжоскопана земля. Продзьобали шпичаками, знайшли і забрали, — розповідає Лідія Федотівна, а голос бринить сльозами. — Мама бідна не могла тих часів згадувати. Розказувала, що одна дівчинка, яка тоді померла, величенька вже була, розумненька. Вона пухла з голоду і просила їсти, а мама не мала що їй дати. Розривалася біля тої дитини. Жили біля Бугу, то їх спасала річка. Мама ходила й збирала скойки. А як вночі йшла красти колоски на поле, не раз була бита об’їждчиком.
Ліда з’явилася на світ через п’ять років після страшних подій. А ще за рік родина у пошуках ліпшого життя вирушила у Сибір, бо тоді багато сімей вербували у ті краї. Але на чужині Лідина родина не зустріла ні щастя, ні багатства, ні навіть ситості та тепла. Тільки обжилися на новому місці у Новосибірській області, як тата забрали на війну, а мама залишилася з трьома дітьми. Сказати, що тяжко велося — не сказати нічого. Та й не тільки їй, а всім сільським жінкам. Як вони витримували такі навантаження і удари долі, моя співрозмовниця дивується і донині. Самі орали коровами, працювали, як батрачки, в колгоспі, піднімали синів і доньок. А сусідка й узагалі залишилася вдовою із десятьма дітьми і старенькою мамою. Рідним моєї героїні пощастило більше — їхній глава родини хоч і скалічений, але повернувся додому.
Найяскравіший «сибірський спогад», що назавжди врізався у пам’ять маленької Ліди — голод. Виживали на овочах. Їли буряк, брукву, турнепс. Навіть хліба не було. Аби трохи задурити шлунок, люди перемелювали картопляне лушпиння жорнами і з того борошна випікали якусь подобу на хлібину. Лідія Федотівна досі пригадує гіркуватий смак тої випічки.
— А як прийде весна, ходимо по городі, виглядаємо де та бараболинка загубилася. Принесеш її до хати та ліпиш до буржуйки, що цілими днями горіла, аби припеклася. І їси. Спасалися, як могли, — зітхає пані Лідія.
Поріднилася із Тернополем
Врешті, коли моїй співрозмовниці сповнилося одинадцять, сім’я вирішила повертатися на Батьківщину. Їхали потягом цілий місяць. Якось, вже на території України мама розговорилася з пасажирами тай повідала про їхні поневіряння. Люди слухали і не стримували сліз, а тоді почали зносити їм хто кусничок, а хто й половинку хлібеняти. Шкодували.
Збігло ще кілька років і Ліда закінчила сім класів. Отримала паспорт і вирішила податися до Тернополя. Там вже кілька років жив її старший брат, який після армії не хотів залишатися у селі. І хоч надворі був 1956 рік наше місто ще не оговталося після Другої світової. Розруха та розгромлені будівлі. Від церкви Різдва Христового у напрямку озера і майбутнього мікрорайону «Дружба» каменя на камені не було. У Тернополі юна дівчина влаштувалася офіціанткою у буфет, але нетверезі чоловіки та їхні жарти наганяли на сором’язливу Ліду сором і страх, тож вона надумала не тільки перевестися у інший буфет, але й податися у вечірню школу.
А потім була праця на швейній фабриці, де молодих та щасливих Ліду разом із подругами спіймав об’єктив фотографа. Світлина втрапила у всесоюзну газету «Известия» та буклет про Тернопіль, зданий до друку у 1962 році. Ще через тридцять п’ять літ пам’ятну світлину опублікували в обласному виданні. Саме під час роботи на швейній фабриці дівчина разом з іншими містянами допомагала відбудовувати Тернопіль, озеленювала його. Лідія Федотівна пригадує, як засаджувала деревами так звану «Циганку», колись «Комсомольський», а тепер парк Національного відродження. Були у той період і художня самодіяльність, і знайомство із судженим…
Їхні з Володею долі теж поєднало наше місто. Високий хлопець заговорив до неї на танцях, визволивши від нав’язливого залицяльника «під мухою». Вони створили міцну сім’ю, виростили двох дітей: доньку Анну та сина Сергія нині, на жаль, покійного. Відійшов у засвіти й Володимир. Але його любов до дружини залишилася у доньці, чотирьох внуках і маленькому правнуку, теж Володі. Вона світить Лідії Федотівні їхніми посмішками, гріє обіймами.
Та навіть попри непоправні втрати, проблеми зі здоров’ям і буденні клопоти моя героїня щаслива. Тим, що колись життя завело її саме у наше місто, що мала змогу спостерігати, як воно оживає після війни і долучилася до його розквіту. Щаслива тому, що поряд з нею чуйні і ввічливі люди, які на охайних тернопільських вулицях гречно звертаються до неї таким незвичним у юності словом «пані»…
Фото Віри Перун
Прокоментуйте