П’ять років тому мені пощастило писати післямову до унікального видання. Унікального в кількох аспектах. Насамперед тому, що авторові збірки тоді було 95 років, а таке на літературній ниві буває, погодьтеся, нечасто. По-друге, книжка відрізнялася від інших тематикою, жанрово-стильовими особливостями (від воістину високих за змістом патріотичних пісень до пейзажної та інтимної лірики і злободенних сатири й гумору). Можна також сказати, що ця збірка стала своєрідним віршованим підручником із сучасного українознавства. І саме за незрадливу любов до України авторові довелося пройти свою хресну дорогу, зазнати сталінських репресій. Та він не відрікся від глибоких національних переконань, не перестав вірити у кращу долю вкраїнського народу і в міру сил та можливостей боротися за неї…
Ідеться про книжку Миколи Маліборського «До рідних берегів» (Тернопіль: Воля, 2010. – 76 с.) На жаль, через деякий час після її випуску автора не стало – він відійшов у вічність 2 лютого 2011 року.
А народився М. Маліборський 18 грудня 1915-го у селянській родині в містечку Вишгородок (нині село належить до Лановецького району). Змалоліт тягнувся до книжки та музики, не випадково ще десятирічним заспівував у церковному хорі. Згодом у вірші «Легенда про «Заповіт» написав:
Колись у дитинстві в «Просвіті»
Я вперше почув «Заповіт».
І, словом Шевченка зігрітий,
Пішов у незвіданий світ…
Отой «незвіданий світ» почався для допитливого й наполегливого хлопчини у Кременці, де він закінчив дворічну школу хорових диригентів. Опісля працював у селах Кортеліси на Поліссі, Посягва на Волині, відтак повернувся ближче до рідного дому – в село Шумбар на Шумщині, де також став регентом церковного хору. За проукраїнські настрої і дії (організував драмгуртки, шевченківські вечори та ін.) потрапив під нагляд польської поліції і був переведений далі від кордону – в село Колоденка біля Рівного. Там і застав М. Маліборського вересень 1939-го, коли одних окупантів змінили інші – сталінські опричники.
А далі доля повела хлопця до Львова, де йому за сприяння композитора Станіслава Людкевича, який високо оцінив молодий талант, пощастило вступити у Вищий музичний інститут ім. М. Лисенка. Та вчитись у ньому судилося тільки рік – до Миколи дотягнулися загребущі руки енкаведистів. Ось як згадував про це М. Маліборський у книжці «Епізоди з автобіографії» (Тернопіль: Навчальна книга — Богдан, 2012. – 160 с.), яка вже після смерті автора побачила світ завдяки зусиллям його дружини Раїси (Римми): «У середині травня 1940 року зайшов до мене в гуртожиток мешканець села Колоденки Сава Андріюк. Розповів, що працює в Рівному, почастував цукерками (тоді дефіцит) і попросив залишити в мене в гуртожитку пакунок, доки буде полагоджувати свої справи у Львові, сказав, що в пакунку «музейний експонат».
— Зайду через день, два, заберу.
Я показав йому місце за кахельною грубкою. Попросив хлопців, щоб віддали йому, коли зайде, а мене не застане.
18 травня 1940 року, через кілька днів після відвідин Андріюка, о 10 годині ранку викликав мене через студентку, секретаря комсомольської організації, заступник директора консерваторії Брескін.
— Це студент Маліборський, — звернувся він до двох незнайомих товаришів, що сиділи в кабінеті, – вийдете у ці двері…
Ці двоє, яких я прийняв за профспілкових працівників (я був членом профспілкового комітету), сказали, що для з’ясування певної справи мені доведеться піти з ними. Внизу чекала легкова машина. Мені запропонували сісти посередині, а ліворуч та праворуч зайняли місця вони. Машина почала петляти вулицями Львова, а опікуни підштовхували мене з обох боків, цідячи крізь зуби:
– Контра…
Під’їхали до управління НКВС…»
Допити, слідство… Вирок М. Маліборському, який на той час уже був відомий як автор поетичних та прозових творів (перше оповідання – «Великодній сон» надруковане 1936 року в рівненському журналі «Сонечко»), став суворим: вісім років ув’язнення та ще стільки – заслання. Дорога у 1940-му вимушено пролягла у Воркуту, де працював на шахті. Але й у концтаборі високо оцінили музичні здібності волинського самородка: йому в січні 1945-го дозволили стати диригентом шахтарського ансамблю пісні й танцю комбінату «Воркутавугілля». А в липні 1948-го відправили в заслання – на поселення в Кокчетавську область Казахстану. Реабілітували М. Маліборського 3 жовтня 1955 року. 6 січня 1956-го він переступив поріг рідної хати у Вишгородку…
Згодом, у 1963-му М. Маліборський таки закінчив (та ще й з відзнакою!) львівську консерваторію (нині це Національна музична академія ім. М. Лисенка). У 1980-му захистив дисертацію, ставши кандидатом мистецтвознавства – чи не першим із таким науковим ступенем вихідцем із Лановеччини. Найсуттєвіше з його біографії після реабілітації (її підтвердили ще й 11 квітня 1991 року) розкривають ось ці рядки з «Тернопільського Енциклопедичного Словника» (т. 2, 2005 р.):
«Від 1956-го – викладач у Рівненському інституті культури. Впродовж 1966-1982 рр. працював у Вінницькому педагогічному інституті, згодом до 1990-го – доцент, завідувач кафедри методики музичного виховання, співу і хорового диригування Сумського педагогічного інституту. Автор більш як 40 хорових творів, у тому числі церковних, ансамблевих і пісень для дітей, а також солоспівів на слова українських поетів і власні. Опублікував низку методичних розробок і статей із питань музично-естетичного виховання учнів загальноосвітніх шкіл…»
Після виходу у 1990-му на пенсію М. Маліборський мешкав у Тернополі. Гордився, що тут його пошанували титулом почесного члена міської організації Української асоціації творчої інтелігенції «Світ культури». За сприяння цього ж об’єднання у 2000 році вийшла книжка М. Маліборського «Хорові твори» (видавництво «Горлиця»), один із розділів якої – «Літургія святого Івана Златоустого» – благословив до друку Патріарх УАПЦ Димитрій…
«Може, комусь пощастило пройти життя рівним та широким шляхом. Я йшов вузькою стежкою, яку сам намагався протоптати. Але прямував не навмання – мене вабив приклад людей, які жили для ближнього, громади, народу…» – цими словами М. Маліборський розпочав уже згадану книжку «Епізоди з автобіографії». Не буде перебільшенням сказати, що він також жив і творив для рідного народу.
Богдан МЕЛЬНИЧУК
м. Тернопіль.
Фото з вільних джерел
Прокоментуйте