Над ранок баба Дуська у сні переживала солодкі, хвилюючі миті. Начебто її, молоду, обіймає за плечі та пригортає сусід Василь, у якого колись була закохана. А Дусі так млосно робиться. Аж тут, як на зло, закукурікав Моторола — їхній дзвінкоголосий півень, і перебив бабі увесь кайф.
Вона три рази позіхнула, спустила із високого ліжка свої товсті, куці ноги, намацала ними тапочки й почовгала до образів. Молилася, а думки не давали їй зосередитися і поверталися в той зелений садок до Василя. І бабі від тих споминів сльози наверталися на очі. В ліжку хропів Федір, її чоловік, з яким вони прожили сорок років, виховали і подружили двійко синів, уже дочекалися внуків і навіть правнуків. Баба злісно глянула на діда й пішла до кухні. Там узяла цеберко й пошкандибала до хліва доїти рябу корову Люсю.
Сіріло. В кишені бабиного халата завжди був мобільний телефон. Кожного ранку, коли вона закінчувала доїння, телефонувала до Федора, щоб його збудити. Такий спосіб був найлегшим, бо тратити на діда нерви не хотіла. Коли відро наповнилося по верхній рубчик, Дуська глянула на біле молоко, що пінилося, потім — на свої порепані руки і знову великий клубок застряг в її горлі. Взяла телефон, надибала потрібний контакт під назвою «старий», але натискати сіру кнопку не хотілося. Вона ще раз зітхнула і, залишивши неціджене молоко, поволі посунула за стодолу до кролів. Те, що побачила, привело бабу спершу в шок, а потім вона почала пищати голосно й протяжно. Чисто так, як у молодості, коли її притискав у темнім кутку Василь і хотів поцілувати. Великий білий кріль-красунчик, що був найважчим та найстаршим із десяти довговухих, лежав біля клітки — і з його боку юшила кров. На крик баби ніхто не зреагував, адже Федір спав, а найближчі сусіди проживали за горбком, тому Дуська, викричавши своє здивування, наблизилася до кроля, якого вона називала Білим, і впала перед ним на коліна. Три великі дірки зіяли в його боці. Білий умиротворено закляк у вічній позі, а інші кролі збентежено визирали з кліток.
— Боже мій, дитиночко! — баба погладила кроля, піднесла закривавлену руку до очей. — Хто ж із тебе так познущався?
«Чупакабра!» — блискавкою майнула думка. Від неї Дуська з’їжачилась і почала озиратися навсібіч. Так, наче те чудовисько мало напасти на неї. Панічний страх охопив бабу. Оговтавшись, вона дістала з кишені мобільний і почала телефонувати до куми Варвари. Десь за годину вся їхня Буряківка вже стояла на вухах.
— Ви чули? В Іванюків чупакабра видушила всіх кролів!
— Галю! Ти знаєш? В Іванюків чупакабра повигризала нутро кролям і з собаки випила всю кров!
— Марійко, біда! Пильнуй худобу, бо в Іванюків усю живність випотрошила чупакабра. І на Дуську нападала, та ледве відбилася.
— Петре, діставай рушницю із сейфа, збирай хлопців. Чудовисько по селі шастає, з корів кров п’є. Воно таке велике, як лось, очі має блискучі, хвіст довгий, а скаче, як скажене, від хати до хати, ще на дітей перекинеться, бо вже всю худобу понищило.
…Баба Дуська зайшла до хати і одразу почала пити валер’янку. Федір уже встав та одягнувся, щоб іти до свиней.
— Що сталося? — запитав дружину, що була блідо-безкровною на обличчі.
— Чупакабра прокусила Білого, — сказала та, важко дихаючи.
— Ти чого? — підійшов до неї дід. — Учора ввечері його здуло, мабуть, гарбузів соковитих переїв. Я намагався його врятувати, бік пробив у трьох місцях, але намарно. Здохло бідне. Треба буде псові викинути. Бо шкіра не годиться. Я ще не встиг тобі сказати.
Баба звела на нього великі круглі очі.
— То добре, — тихо сказала. — Я сама попораю свиней. А ти йди в магазин по хліб. Не мені — людям будеш пояснювати…
Раїса ОБШАРСЬКА
м. Чортків
Фото з вільних джерел
Прокоментуйте