Книжка отця-доктора Василя Погорецького «Синдром милосердя», яка нещодавно побачила світ, має три виражені функції — пізнавальну, виховну і естетичну. Вона покликана допомогти людині вистояти в цьому непростому і часто не прихильному до неї світі, де підстерігають недуги, важкі випробування, труднощі, біди, а також війни та різні світові катаклізми.
Але автор далекий від гнітючого і чорного песимізму. Головна думка, яка червоною ниткою проходить через усю книжку, що людина на цій многотрудній дорозі життя не залишена сам на сам зі своїми проблемами і драмами, з нею завжди і скрізь — Господь, Божа Матір і янгол-охоронець. Вони залишаються незримі, і часто може видатися, що байдужі до наших сліз, але це не так, бо найважливіше завдання людини не просто і легко пройти визначений їй життєвий шлях, а очистити душу, стати гідним Божого Раю, не заплямувати імення сина чи дочки Господньої. На численних прикладах з життя о. Василь показує живу та дієву присутність в нашому житті вищої сили.
Звичайно, людина неспроможна своєю куцою, вутлою логікою зрозуміти вищу Господню логіку, і в неї неминуче виникають питання: чому Ти, Боже, посилаєш мені такі випробування? Чому моя дитина народилася дауном? Чому я не можу вийти з важкої недуги? Навіщо це каліцтво і випробування?
Уся річ в тому, що ми бачимо тільки видимий світ, а божественний чи вишній, горний світ для нас закритий. Та коли ми будемо дивитися на все з погляду вічності, багато що стане зрозумілим і відкриється. Автор книжки навчає саме такого поглибленого духовного зору. Він вчить пов’язувати хворобу з гріхом, випробування з переступом, біль з безвір’ям. Господь як Люблячий Батько карає і виправляє, наставляє і рятує. Іншого шляху немає. Неможливо прожити в духовній нечистоті, гріхах, безвір’ї і не страждати, втішатися радощами життя. Так не буває. Земне життя — фільтр. Треба пройти через нього, щоб очиститись. Усі наші страждання, болі, муки — рятівні для душі. А ще біль і недуга — сторожа для уст.
Страшні трагічні історії, які зібрав автор з життя, мають сказати нам, що всі ми ходимо під Богом, тому повинні зважувати кожен крок, кожне слово, кожен вчинок і навіть жест, перевіряти стиль свого життя світлом Євангелія. Ніщо не проходить марно, залізний закон всесвіту діє безвідмовно: зло повертається злом, добро — добром. І кара падає не тільки на того, хто вчинив важкий непрощенний гріх, а й на наступні покоління.
Ця книжка навчає боятися гріха, темного лихого слова, непродуманого злочинного вчинку, і в цьому її непроминальна цінність.
Духовні книги вимагають особливого підходу. Цю збірку варто читати невеликими фрагментами (одну-дві оповідки в день) і роздумувати над ними, над їхньою глибинною притчевою сутністю. Так, як ми читаємо Бруно Ферреро, листи чи щоденники святих подвижників. Ця книжка не для швидкого чи побіжного прочитання, бо при подібному підході можна не зрозуміти нічого, не побачити підтексту, а прийняти драматичні історії як просто цікаві чи навіть розважальні оповідки. Насправді, описуючи трагедії інших, автор дає зрозуміти, що коли це могло статися з твоїм ближнім чи дальнім братом, то може статися і з тобою. Ніхто не застрахований у цьому світі від бід і болю. Тому сприймай чуже лихо як власне, простягай руку допомоги, знайди слово відради і підтримки для того, хто потребує його. Це може виявитися рятівним для тебе самого.
А ще ця книжка про особливу роль і місію духовного пастиря, сільського чи міського священика. Автор ненав’язливо, але послідовно і неухильно показує, яким має бути ідеальний священнослужитель (а якщо він не ідеальний, то чи має право на високий титул?), в чому його головна місія, покликання, чого, зрештою, від нього вимагає Бог. Усі виведені тут образи парохів майже бездоганні, вони приходять на допомогу бідним і стражденним вдень і вночі, вони більше перейняті долями своїх парафіян, ніж власними, для них мамона — гріх. Ми, звісно, знаємо, що в житті все не так, навіть далеко не так. Але своє завдання о. Василь вбачає не в тому, щоб викривати вади і прогріхи священства, а показувати, яким воно має бути в ідеалі. І хочеться вірити, що ті, котрі прочитають це видання, будуть прагнути такого ідеалу. Добрі книжки не ті, що викривають виразки суспільства, а дають високий зразок для наслідування.
І останнє.
Майже всі розказані в книжці історії витримані в одному ключі: спершу іде опис природи, а потім внутрішнього стану людини. Цим утверджується думка: людина і природа — нероздільні, вони, по суті, одне ціле. Сумує людина — плаче природа, радіє людина — усміхається навколишній світ. Не можна розглядати себе окремо від природи, бо ми її жива частка, а також інструмент в руках Господніх. Коли навчимося дивитися на себе як на складову природи, тоді наше життя стане гармонійнішим і щасливішим.
Петро СОРОКА,
письменник, літературознавець, член Міжнародного ПЕН-клубу і НСПУ, доцент кафедри теорії літератури ТНПУ ім. В. Гнатюка.
Петриківський Ліс
Фото з вільних джерел
Прокоментуйте