У нашому хліві ластівки щороку виводять пташенят. Зліпили собі гніздо на бальку — і завжди повертаються до нього. І цієї весни на наше подвір’я прилетіли дві ластівки. Посиділи на дротах, поспівали… З радості, що повернулися до рідного дому. Потім залітали кілька разів до хліва, оглядали своє житло. Їхній щебет звеселяв кожен наш день. То на дротині сиділи й «розмовляли» про щось, то шугали в повітрі, швидко змінюючи траєкторію руху. Згодом ми помітили, що ластівка сидить у гніздечку.
Але одного дня сталося лихо. Я увійшла до хліва й побачила на долівці купку сміття: суха земля, пір’ячко, соломинки. Підводжу погляд угору, до балька — а гнізда немає! Воно впало й розбилося… Придивилась — і серед сміття побачила четверо ластів’ят. Обережно поклала їх на долоню. Вони не рухалися і не подавали жодного звуку. Їхні тільця були голі й чорні, бо крізь шкіру вже пробивалися голочки, що пізніше мали стати пір’ям. Тільки чорні оченята-намистинки дивилися на світ, а гострі кігтики вчепилися в мою долоню.
Чоловік порадив зробити пташенятам гніздо із пластикової коробочки. Я відрізала від старого светра шматок рукава й обшила ним коробочку, прикріпивши до неї шнурок. Прив’язати гніздечко до балька не було змоги, то я причепила його до шматка дошки, що виднілася за бальком. Потім переселила до нового помешкання бідолашних пташенят.
До вечора ми хвилювалися: чи знайдуть їх ластівки-батьки, чи приймуть, чи годуватимуть? Бо я давно чула, що птахи покидають своїх малят, якщо до них доторкалася людська рука.
Минув день. Дорослі ластівки то залітали до хліва, то вилітали. А наступного дня ми почули характерний писк, яким малята зустрічають маму, котра принесла їм їжу. Ура! Ластів’ятка живуть! Отже, батьки годують діток, примирилися з новим гніздом на новому місці.
Поволі малята зміцніли. У них уже виросло пір’ячко. Бачила, як одне сиділо на краєчку гнізда. І настав день, коли на нашому подвір’ї з’явилося багато ластівок. Вони швидко літали, весело щебетали. Видно, святкували перший виліт ластів’ят. Спочатку малюки посиділи в хліві на дротині, а потім обережно вилетіли на вулицю. Часто-часто махали крильцями й шукали, де присісти. Дорослі ластівки, котрі прилетіли на свято, шугали перед дитинчатами й заклично щебетали. Мабуть, підбадьорювали їх. Ластівок було багато — і кожна демонструвала, як злетіти з дротини. Крила тільки й блимали перед очима. Так ластів’ята почали літати. Весь день ми їх не бачили. А ввечері до хліва залетіли четверо ластів’ят і щільно одне біля одного вмостилися на дротині. Спали. Я зачинила хлів, а вранці, коли зійшло сонечко, випустила ластів’ят на волю. Так повторювалося багато днів. Птахи завжди прилітали на ночівлю. Але одного дня я не зустріла своїх підопічних. Отже, виросли і вже ночують в іншому місці.
Минуло літо. Ластівки почали збиратися на південь. Щоранку їх зліталося багато — сідали на дроти й щебетали. Напевне, обговорювали підготовку до далекої та небезпечної мандрівки. Потім дружно схоплювалися і кружляли над подвір’ям, будинками. До них приєднувалися інші ластівки. Прощалися з рідними місцями. Серед них були і врятовані мною ластів’ята.
Зінаїда КОВАЛЬ
с. Урмань Бережанського району
Фото з вільних джерел
Прокоментуйте