Січень — особливий місяць в українському календарі. Спочатку у посту і молитвах ми чекаємо приходу на землю Бога. Потім поринаємо у радісний коловорот різдвяно-новорічних свят, славлячи і Різдво Христове, і Його Хрещення, і Богоявлення. А коли приходить Предтеча і забирає всі свята (релігійні) на плечі, настає черга історико-патріотичних дат, дуже знакових для нашого державного буття. І пов’язані вони з національно-визвольними змаганнями українців на початку двадцятого століття. Йдеться насамперед про День Соборності (22 січня) та про День Героїв Крут (29 січня). У радянські часи над обома подіями, як і над самими УНР та ЗУНР, було табу. Їх якщо і згадували, то лише під «соусом» українського буржуазного націоналізму.
Коли ж у новітню пору Україна вчергове відновила свою незалежність, із нею повернулись до її громадян і ці дві знакові дати нашої історії. На заходи з їх відзначення збиралось багато людей, згадували ті буремні дні, захоплювались героїзмом молодих оборонців УНР, що на засніжених полях під Крутами прийняли бій з удесятеро численнішим російським військом ще царського підполковника Муравйова. Звісно, стримати його молоді захисники української незалежності не змогли, але їхній подвиг став символом нескореності і прагнення до волі українців. Може, й тому над цією датою висіло радянське прокляття, щоб не передалось новим їхнім поколінням оте прагнення державності й готовність боронити її навіть у безвихідних, здавалось би, ситуаціях від загребущого сусіда. І справді, виросло не одне покоління українців, яке й повірити не могло, що наш запеклий ворог не на Заході, а на Сході, і що його найперше треба остерігатися.
А тут іще, вже у де-юре незалежній Україні, її політики, підгодовані і приручені Росією, ота отруйна «п’ята колона», продовжували розділяти українців, налаштовувати їх одних проти одних. Чого тільки варті були оті карти поділу України, які масово поширювались, коли Янукович йшов до влади, а відтак організовані його соратниками «антифашистські марші», що проходили у Києві та на сході України. Владна верхівка тим часом руйнувала армію, силові структури України, віддавала знахабнілому сусідові наш інформаційний, культурний, освітній простір. Одного не врахували новітні інтегратори України в усілякі союзи із Росією: у країні вже виросло покоління, яке прагнуло жити у власній незалежній державі, і ту державу воно бачило в колі вільних європейських народів. Власне, воно й започаткувало Майдан, скандуючи «Україна — це Європа». І тоді Росія скинула всі маски «братнього народу» й показала свою справжню сутність, анексуючи спершу український Крим, а потім розв’язавши війну на Донбасі. Те, у що не вірили більшість українців, сталося: «старший брат» пішов проти «молодшого» війною. Найсправжнісінькою, з танками і «градами», й найпідлішою, стверджуючи, що це українці б’ються між собою і знищують одне одного, а Росія до цього військового конфлікту не має жодного стосунку.
Чи можна було цього уникнути? Вочевидь, що так, якби… здалися на милість Росії і відмовились від своїх євроінте-граційних прагнень, що, власне, і зробив Янукович. А чому Донбас став найслабшою ланкою? Та тому, що понад 20 років нашої незалежності ми багато говорили про європейську інтеграцію України, але мало було мови і ще менше діла щодо внутрішньої інтеграції. Донбас був таким собі проросійським анклавом в Україні, де його князьки тільки те й робили, що протиставляли його решті України, вивищували його понад нею, стверджуючи, що він годує країну, що він «порожняк не гонить», що працює, поки інші мітингують; винищували там усе українське, закривали українські школи під приводом оптимізації освіти та українські видання. Практично із боєм пробивались туди українські церкви. Тож не дивно, що багато тамтешніх мешканців не відчували себе українцями, а Україну не вважали своєю батьківщиною.
Отож Соборність — це не тільки майже столітня історія: Акт Злуки, дзвони Софії і загальна радість, що знвоу об’єднались усі українські землі. Це ще, особливо у наші дні, внутрішня єдність нації, оте «чуття єдиної родини», про яке писав поет. Воно не далось нам у спадок, бо кожен окупант, що панував на нашій землі, його нищив послідовно, затято, та так, щоб під корінь. Тим більша відповідальність українського політикуму за те, щоб гуртувати націю, об’єднувати її навколо основних цінностей — української мови (недарма ж кажуть: чия мова — того й держава), культури, правдивої української історії, спільних цінностей і спільної мети.
Як почались новітні українські Крути, уже не триста одчайдухів стали на прю з ворогом і полягло їх значно більше, ніж у засніженому полі на Чернігівщині майже сто років тому. Нині Україна мобілізувалася, згуртувалась, об’єдналась у боротьбі з окупантом. Скільки жертовних захисників у неї виявилося, скільки героїчних подвигів на їхньому рахунку! Лише один приклад — оборона Донецького аеропорту. 242 героїчних дні і ночі утримували його українські захисники, яких ворог назвав «кіборгами» — за незламність і стійкість. Але вони були людьми — із залізною волею і… вразливим тілом. За офіційними даними, там загинуло майже 200 військових. З ініціативи волонтерів 20 січня, у річницю оборони аеропорту, в Києві, у Будинку офіцерів відбулося вшанування пам’яті загиблих «кіборгів». Більше того, громадськість просить владу визнати цей день офіційним днем пам’яті захисників Донецького аеропорту. Відповіді поки що немає.
І хіба тільки на цю ініціативу? У ці січневі дні під стіни адміністрації Президента вийшли близько двох сотень представників «Іловайського братства». Вони тримали плакати з фотографіями «генералів-пацюків» та переліком їхніх злочинів: «Назаров відправив Іл-76 на смерть», «Литвин покинув хлопців в Іловайську»… Незабаром виповниться перша річниця трагічних подій і в Дебальцевому, коли сотні українських військових потрапили в оточення і при відступі («плановому відході», як твердила влада) багато бійців загинуло.
Скільки ще «чорних» дат буде в житті нашої країни і чому винні досі не притягнуті до відповідальності, запитували протестувальники. Поки бійці і польові командири справді виявляють чудеса хоробрості, деякі генерали забули і про офіцерську честь, і про відповідальність за ввірених їм чиїхось синів та чоловіків. Щось не видно серед них більше таких, як генерал Сергій Кульчицький, який розділив зі своїми бійцями і життя, і смерть.
Одвічні українські Крути не закінчаться доти, поки не тільки українське суспільство, яке вже значною мірою здало іспит на зрілість, а й влада на всіх рівнях сповниться не показної, на словах, а справжньої дієвої турботи і про наших військових, і про родини загиблих, і про весь народ, який вимагає справедливості, наведення ладу в державі, а головне — ефективніших кроків на шляху до припинення війни на сході України. Наші сподівання і наше невдоволення висловив нещодавно Президентові соліст гурту «Океан Ельзи» Святослав Вакарчук, отримуючи з його рук орден Свободи. Співак, зокрема, зазначив: справжні герої — захисники України від зовнішнього ворога, які не вагаючись віддали своє життя — молоді хлопці та й старші чоловіки, які готові були вмирати за свою країну. Але країні не вистачає героїв у політиці, які так само віддано боролися б із внутрішнім ворогом — «корупцією, тотальною несправедливістю, невіглаством, низьким рівнем так званої еліти». Натомість маємо не героїв, а звичайних людей, які бояться «втратити посаду, добробут, політичний вплив, поставити під удар себе чи свою сім’ю», «завжди знаходять логічне пояснення, чому в Україні все не так — винна війна, ціни на нафту, політичні опоненти, минула влада». «Пам’ятаєте захисників Донецького аеропорту — «кіборгів»? Нам потрібні «кіборги» в політиці! Сьогодні країну врятують тільки ті, кому будуть ставити пам’ятники після їх смерті, а не ті, хто будує собі золоті пам’ятники при житті. Чому наші політичні очільники обирають особисте перед державним, спокій і страх за власне майбутнє міняють на політичні компроміси? Де посаджені злочинці? Де реальна зміна правил гри? Взагалі — де зміни в країні?» — запитував Святослав Вакарчук. Він також зазначив, що люди вже не вірять владі і не чекають від неї нічого. І закликав Президента сприйняти його слова як голос народу України сьогодні, бо завтра може бути пізно.
Отже, наші Крути ще не закінчилися. Мусимо пам’ятати: не так легко здолати з’єдинену націю, де кожен — її патріот, де Україна — понад усе: вища за партійні інтереси, фінансове благополуччя, всілякі розбіжності. А щоб з’єднати націю, владі доконче потрібно повернутись обличчям до гуманітарних проблем, створити відповідні програми, наполегливо їх втілювати, а не займати позицію стороннього спостерігача: мовляв, все само якось розв’яжеться. Не розв’яжеться, якщо не докладемо до цього зусиль, натхнення, любові. А ще українцям треба просто дати можливість вижити у цій складній ситуації, не обдирати їх до нитки, як це роблять наші «реформатори». Дожилися: Україна, житниця Європи — найбідніша країна на цьому континенті. Українська нація мусить вистояти, об’єднатись і врешті-решт «запанувати у своїй сторонці», як співається у нашому славні. Тепер наша черга зробити для цього все, що можемо, і навіть більше. Пам’ятаймо про це, згадуючи Крути і вшановуючи їх героїв.
Галина САДОВСЬКА
Фото з вільних джерел
Прокоментуйте