Мій давній приятель Богдан Маців із Канади 11 січня повідомив мені сумну звістку: «…Вчора відійшов у Вічність мій дорогий Побратим Роман Колісник… Вічна йому пам’ять!..»
Ще ніби нещодавно з нагоди 90-річчя світлої пам’яті незабутнього редактора «Вістей Комбатанта», українського вояка й патріота я писав: «Cвій вояцький меч, письменницьке перо та сумління українця він завжди тримає чесно та залишає їх незаплямленими…» І це було справді так, тепер про пана Романа доводиться писати вже, на превеликий жаль, у минулому часі…
Гідно пройшовши лихоліття Другої світової війни у складі Української дивізії «Галичина», у своїй повісті «Останній постріл. Доля одного вояка» світлої пам’яті редактор Колісник пригадував: «…Вийшов я цілий з-поміж зливи куль, гранат, бомб, снарядів, що під Бродами били нас, мов густий град на недоспіле збіжжя на пні: переходив я гори і ліси Словаччини; пробивався крізь нетрі і прірви Югославії — і нічого мені не сталося…».
А судилося панові Роману, як і тому «типовому» дивізійникові з його повісті, бути у вирі кривавої й нещадної боротьби, у пізніших мандрівках і пошуках кращої долі дожити до повних 92-х років, а попереду в нього, здавалося, було ще так багато нереалізованих планів, проектів і мрій, здійснити які, на жаль, не судилося…
З Романом Колісником, що останнім часом мешкав у Канаді, протягом кількох років мене єднали плідне листування й дотичні контакти з тих чи інших питань української історії та сучасного життя-буття. Однак про цю направду легендарну людину, що походила із невеликого села Товстенького коло Чорткова, мені було відомо ще від часу студіювання в Українському вільному університеті в Мюнхені у другій половині 1990-х років, коли ректором цього знаменитого закладу був його побратим-дивізійник професор Роман Дражньовський, який захоплено розповідав нам про героїчний чин і часом трагічні долі вояків Української дивізії «Галичина». Згодом я прочитав, так би мовити, на одному диханні повість пана Романа Колісника «Останній постріл», спомини «Машерують добровольці», «Довкола світу» та багато інших книжок.
А загалом же Роман Колісник писав дуже багато й дуже цікаво. Чимало його дописів були надруковані у часописах Канади, США, інших країн, де мешкала українська діаспора, а після здобуття Незалежності в різних українських виданнях друкувалися його гуморески, фейлетони, репортажі, статті, вщент наповнені прихованою тугою за ненею Вітчизною, а подекуди — сарказмом і властивою йому смішинкою. Чи не першими з його дописів з’явилися унікальні «Репортажі зі Світового Конгресу Вільних Українців у Нью-Йорку» десь на початку 1970-х років, згодом побачила світ перша збірка фейлетонів і гуморесок «Тяжко бути політичним емігрантом» під псевдонімом Walter Cap. Після цього з’явилися гумористичні збірки — «Найкращі хлопці з Дивізії», «Від Адама до Леоніда II», схвильовано-знамениті репортажі: «О, Україна, о, люба ненько» та «О, Україна, о, бідна ненько», збірка виступів «Від з’їзду до з’їзду, від ювілею до ювілею», спомини «Майже, але не зовсім», новела «Еріка», переклади розділів із книжки Russian Journal Джона Стейнбека. Роман Колісник став автором наукової праці «Військова Управа і Українська Дивізія «Галичина».
До речі, він писав як письменник, поет і дослідник не лише українською, а й англійською мовою. Кілька років тому в тернопільському видавництві «Джура» з’явилася книжка «На життєвих і творчих перехрестях: Роман Колісник». І хоча мої листи та записки до пана Романа не увійшли до неї, з не меншим захопленням «проковтнув» і цю його працю, прочитав швидко й захоплено його листи до інших людей та від них до нього, бо знався на цій проблематиці, як і знав про життя, творчість і справи багатьох із них, а з кількома був знайомий особисто.
Редакторові Роману Колісникові та його родині судилася нелегка доля: закінчивши Чортківську гімназію, він відразу з усім класом подався до Української дивізії «Галичина», його старший брат Антін загинув у лавах УПА. Пройшовши нелегкими дорогами війни аж до австрійського міста Фельдбаха, пан Роман закінчив війну в ранзі хорунжого й опинився в американській зоні окупації. По звільненню з полону в 1947 році він замешкав у Мюнхені, де на той час вирувало українське життя: діяли різні партії, літературно-мистецькі організації, виходила українська преса. Там пан Роман вступив до Української вищої економічної школи, згодом рік працював у знаменитому тижневику «Українська трибуна». 1949 року переїхав до Австралії, де два роки трудився за державним контрактом у лісництві, а 1957 року виїхав до Канади, де вже були його родичі й друзі. В 1960 році Роман Колісник одружився із моєю землячкою Галею (Солтикевич) — дочкою благочестивого священика, що походила із сусіднього з моєю родинною Лохвицею — міста Конотопа. Вона, на жаль, також передчасно відійшла у вічність 2007 року. В Канаді пан Роман працював у адміністрації газети «Вільне слово» та тижневику «Новий шлях». Отримав диплом фінансового аналітика Макмастерського університету та відповідну працю у провінційному уряді Онтаріо, яку закінчив на посаді менеджера фінансового відділу.
…Переглядаючи своє листування з Романом Колісником, зауважив, що останні листи від нього надходили ще зовсім недавно — 4, 8, 11, 15 листопада 2015 року. В останньому щодо мого запиту про його книжку він писав: «…Дорогий пане Олександре! На жаль, я не маю електронної версії. Можливо, що ще зберігається у видавництві у Києві…» Він повсякчас згадував про Україну: Київ, Тернопіль і Львів, Конотоп, Чортків і Лохвицю, бо українські перемоги, радості й поразки були для нього сенсом усього його бурхливого, героїчного, насиченого подіями та планами життя…
Роман Колісник — вояк, письменник і патріот до останнього подиху залишався вірним Україні та її знедоленому народові. Вічна йому пам’ять!
Олександр ПАНЧЕНКО,
доктор права УВУ, адвокат із міста Лохвиці Полтавської області.
Фото з вільних джерел
Прокоментуйте