Давно це було. Тоді її, маленьку, ніжну стеблинку, народила ранньою весною земля. Спочатку вона боязко оглядалась, тремтячи чи то від ще холодного вітру, чи від страху. А потім звикла до такої ж, як сама, сестри-стеблини, до високого дуба, який по-старечому скрипів, сердячись на свій вік, на звірів, які чомусь полюбили розважатись біля нього і будили його дрімоту. Врешті, часом і сам не знав, чому й на що сердився.
Минав час. Ялиночка росла, п’ючи вранішні роси, зігріваючись ласкавими променями сонця, вдихаючи духмяні запахи лісових трав. Уже вважала себе дорослою і тішилася, що в хурделицю чи в спеку рятувалися під її юними вітами зайчата. Проте лякалася, коли наввипередки, з виттям, ляскаючи гіллям, бігли дикі кабани. Адже вони могли зламати її або пошкодити стрункий стан.
Одного зимового ранку прокинулася від стукоту, жахнулася, бо гостра сокира вгризалася у тіло її сусідки – трохи більшої ялинки. Після неї залишився невеликий обрубок – пеньок. Цього ж дня подібні звуки лунали в багатьох місцях лісу. Весь день вона тремтіла і чекала такої ж долі. Та минулося. І ялинка знову раділа звичайному лісовому життю: прокидалася під пташиний спів, тихо шуміла, заколисуючи зайчат, гріла свої гілочки під променями сонця. Але одного зимового дня і її не минула доля сусідки. Бо лезо сокири кількома ударами відірвало її від материнського коріння і сталося так, як співається в дитячій пісеньці:
Прийшов сховатись заїнько, –
Ялиноньки нема!
Міцно перев’язану мотузками, везли її туди, де високі будинки, безліч автомашин, шум і гамір. Опинившись у квартирі, ялинка із сумом дивилась на веселощі дітвори, радісну метушню дорослих, які наввипередки прикрашали її, мов наречену. Адже через кілька днів – Новий рік.
Навкруги весело, обнадійливо, впевнено і настирливо лунало:
– З прийдешнім Новим роком, з новим щастям!
Тільки нічого доброго і нового не чекала вона, ще поки що зелена, запашна і струнка ялинка…
Григорій ВОЛЯНЮК
с. Борсуки Лановецького району
Фото з вільних джерел
Прокоментуйте