До крамниці увійшов старенький немісцевий дідусь і попросив у молодої продавчині дозволу присісти, дощ перечекати. Покупців не було, і жінка почала розпитувати подорожнього, звідки він і куди добирається.
З’ясувалося, що приїхав із Тернополя, де мешкає з доччиною сім’єю. А добирається на хутір аж за село — подивитися, як там його хатина: може, розвалилася вже… І під акомпанемент теплої зливи старенький почав переповідати історію свого життя, час від часу втираючи очі хустинкою. А сльози — то каяття, то радості — текли по щоках давно второваними рівчиками поміж зморщок.
А Марусю — трісь по ручці…
…Василь був із багатої родини, тож дружину собі шукав небідну. І знайшов. Щоправда, вдова та ще й із дитиною, але теж мала поле. Побралися — і почали господарювати. Жили добре, бо Настя була мудрою, згідливою жінкою. А ось її донечки Марусі Василь не любив. Не лежала йому душа до чужої дитини.
Незадовго в подружжя народилися рік за роком двоє хлопчиків. Як же пишався батько синами! Для нього Петрик із Павликом були всім. Приїде не раз із ринку, а діти біжать стрімголов батькові назустріч, бо знають, що має для них гостинці. Примчать усі троє, простягнуть рученята і дивляться, як тато розв’язують торбу.
— Як згадаю те, доню, — сльози заливають, — мовив дідусь тремтячим голосом. — Досі часом сниться, як я даю хлопцям по булці, а Марусю — трісь по простягнутій ручці… Воно, бідне, скривиться і йде до мами…
Настя в таких випадках завжди пригортала донечку, цілувала її біляві кіски, а потім садила на коліна і щось довго пояснювала. Спокійно, терпляче… Маленька тільки кивала голівкою — і незадовго дитячий жаль минав. І ніколи Василь не цікавився, що ж таке говорила дочці Настя. Не пасувало господарю пхатися в бабські справи. Та й не хотілося.
На стосунках із дружиною Василева нелюбов до її дочки ніяк не позначалася. Ні Настя, ні Маруся ніколи й півсловом не виявляли своїх образ, невдоволення чим-небудь. Так і жили.
…З часом діти повиростали. Хлопці подалися на Донбас у шахтарі, а Маруся поїхала до Тернополя, влаштувалася на бавовняний комбінат. Василь майже не цікавився її життям. Згодом донька привезла додому нареченого. Настя тішилася, бо Богдан — добрий хлопець, працьовитий, лагідний до Марусі. А Василеві було однаково. Сказав тільки, що весілля справляти не буде, бо нема грошей. Але Марусю це не засмутило. «Нічого, тату, — мовила. — Нам не треба забави. Ми розпишемося, з’їмо по морозиву — та й так справимо весілля». І Богдан запевнив Марусиних батьків, що візьме їхню дочку без весілля і без приданого, бо дуже її любить.
Спершу молодята мешкали в гуртожитку, а за кілька років отримали квартиру.
— Як приїхали ми з Настею на переходини, — пригадував дідусь, — то я не міг очей підвести — так мені соромно було. Вже потому Настя сама їздила до дочки, я залишався вдома. Двоє дітей у Марусі підростали… Ніколи не привозила їх до села на канікули, але я і не просив. А Настя вічно мовчала…
Одружилися на Донеччині й Павло з Петром. Теж мали квартири, дітей… І теж приїжджали на рідний хутір украй рідко, хоча батько дуже за ними скучав, дуже хотів бачити і синів, і внуків…
— Вмерла моя Настя раптово, — знову важко схлипнув дідусь. — Від серця вмерла. Все в тому серці тримала, ніяких переживань ні сльозою, ні словом не виливала — усе в собі… А думаєш, доню, мало те материнське серце перенесло горя? Та воно щоразу розривалося, коли я Марусю бив по простягнутій за булочкою ручці… Коли сварився на неї задурно…
І край мені настав без Насті. Ще на початках якось давав собі раду, а потім спродав усю худобу, пороздавав людям городи. Корову зоставив, щоб мати з ким… балакати. Але прийшла зима, сил не стало, то вивів її, бідну, в поле, прив’язав коло скирти — і так вона зимувала. І що ти думаєш? Вижила! А навесні знайшовся покупець — то я і продав годувальницю. Весну й літо сяк-так перемучився, а тоді вже бачу, що не перезимую сам. Вкинув до торбини сякі-такі лахи та й поїхав до Петра.
«Це ж наш дідусь!»
Не раді були в синовій родині старенькому. Там не стань, там не сядь, того не бери… Ніхто з ним не розмовляв, внуки уникали, а син із невісткою сварилися пошепки ночами. Тож дідусь зібрав речі й поїхав до Павла, котрий мешкав за кілька кілометрів від брата.
А там іще гірше зустріли батька. Поставили йому розкладачку в коридорі й старалися не помічати його присутності. Бурчали тільки, що смердить дуже. І прав він собі сам, і харчувався окремо. Встане сім’я з-за столу, залишить старому недоїдки, а він, бідолаха, вимочує потім хлібом тарілки, з яких їли внуки, і слізьми присмачує свою сумну трапезу. Два тижні витримав дід Василь у другого сина й зібрався їхати додому. У поле. На хутір. Замерзати…
Дістався до Тернополя проти ночі, а потяг до села тільки вранці. Тож посидів на вокзалі, набрався сміливості й вирішив піти до Марусі переночувати.
– Йду собі, дитино, і думаю, що маю сказати, — провадив далі дідусь свою розповідь. — Надумав, що по-прошу дозволу пересидіти до ранку в коридорі. Купив на вокзалі булочку, з’їв, щоб у Марусі не вечеряти… Дзвоню в двері, ноги мені від страху потерпли… Аж тут відчиняє внучок, Ігорчик, і голосно, весело так: «Мамо! Тату! Подивіться, хто до нас приїхав: це ж наш дідусь!» Відразу Маруся вибігла: «Тату, що сталося? Чого ж ви нас не попередили, що приїдете? Ми б зустріли… Як ви самі добралися? Дуже змерзли?»
І сльози залили Василя. «Я тобі не тато, Марусю, — сказав винувато. — Я жодного дня не ставився до тебе, як тато до дочки…» «Що було — те минуло, — заспокоїла старенького жінка. — Я не тримаю на вас зла. Ви взяли нас із мамою, ми з вами не бідували. І тепер я щаслива, що ви в мене є, …тату».
— Викупали вони мене, як малу дитину, — пригадував далі дідусь. — Богдан дав свій чистий одяг. Маруся натерла мені груди, ноги, щоб я не застудився, вдягнула у вовняні шкарпетки. Приготувала вечерю… Богдан налив п’ятдесят грамів, бо ж свято в хаті — батько приїхали! А внуки коло мене, і Ігорчик, і Світланка, — як коло збитого яйця: може, вам, дідусю, те, може, се… Тішаться мною. Розказують, як справи у школі…
І залишився я в Марусі. Щоранку вона виходила на роботу й нагадувала мені, щоб я не забував їсти. Ігор запросив мене на спортивні змагання, всім хвалився, що вболівати за нього прийшов дідусь. А я за слізьми тих змагань і не бачив…
…Ожив Василь у дочки. На душі в нього потепліло — і здоров’я поправилося. На весну думав повертатися додому, але діти не дозволили.
— Мене б уже на світі не було, якби не Маруся, — сказав дідусь. — Уже п’ять літ минуло, як я в неї. І так мені добре, так затишно. А я де не їду, куди не йду, з ким не зустрінуся — скрізь і всім розказую про своє життя, про свою Марусю. І її, і синів моїх одна мама народила, але які різні вони виросли. Правду мій дідуньо казали: з одної печі, та не однакові калачі…
…Злива вщухла — і дідусь, попрощавшись із продавчинею, пішов на свій хутір. Подивитися на хатину, відвідати могилу дружини, подякувати своїй Насті за Марусю і вкотре по-просити прощення…
* * *
Цю історію переповіла мені телефоном продавчиня, котрій сорок років тому сповідався дід Василь. Нині жінці вже далеко за сімдесят. Приблизно такого ж віку чи трохи старшою має бути і Маруся. Може, вона досі мешкає в Тернополі. Тож хай ця історія — славень її доброті й великодушності — вкотре нагадає Марусі про те, як її любив батько…
P.S. Якщо ж і ваша пам’ять, дорогі читачі, зберігає багато цікавих життєвих історій, але ви не маєте змоги викласти їх у листі, то телефонуйте нам на 25-26-28 і розповідайте. Ми радо вислухаємо вас і переповімо ваші історії в «Калині».
Фото з вільних джерел
Прокоментуйте