Якось у Тернополі я зустрів двох стареньких людей, котрі видалися мені знайомими. Та на пам’яті лежав півстолітній тягар часу. Розговорилися — і подружжя розповіло мені історію своїх стосунків, якою хочу поділитися з читачами «Калини».
У далекі воєнні роки Іван із Поділля і гуцулка Соня з Усть-Чорної, що на Закарпатті, були членами УПА. Зустрілися на етапі в місті Ухта, що на річці Печора в Республіці Комі. Обох запроторила туди репресивна сталінська машина. Доля звела молодих людей усього на півгодини, але протягом цього часу вони встигли покохати одне одного на все життя.
Записали адреси й розлучилися. Довгих десять років листувалися. І лише в часи хрущовської відлиги змогли нарешті побратися. Згодом у сім’ї народилися діти.
Кажуть, що вірне кохання допомогло їм вижити в тюрмах. Завдяки цьому всепереможному почуттю не зламали їх ні етапи, ні табори, ні люті морози, ні дикі канчуки московської ненависті. На таке кохання здатна тільки тендітна й водночас міцна, мов криця, українська душа. Бо живе з Богом, бо виплекана у вишневих садках люблячою матір’ю під солов’їні пісні, виколихана на вітах червоної калини. Таке кохання не переміг ні сталінський голод, ні люті ГУЛАГи, не переможе його і путінський знахабнілий «градобій». Любов не знає поразок, бо де вона — там Бог.
Історія цієї любові надихнула мене на такі поетичні рядки:
У тайзі на Уралі, де вовки завивають,
Поміж сосен, ялин там халупа моя.
Завірюхи співають, мрії снігом змітають,
Монотонно їм вторять зелен-хвоя й трава.
І тому в лютім краї, у снігах на Уралі
Я тобі, моє серце, про кохання співав.
І тобі, моїй кралі із карпатського краю,
Лиш тобі і для тебе своє танго заграв.
Лише там, у Карпатах, його
серцем почуєш,
У тепленькій колибі тихо-тихо зітхнеш.
А тоді у трикутнім конверті напишеш,
Що ти вірно кохаєш,
що ти любиш і ждеш.
Богдан УКРАЇНЕЦЬ
м. Тернопіль
Фото з вільних джерел
Прокоментуйте