Після проголошення України вільною і ні від кого незалежною державою місяць українських героїнь поволі почав утверджуватися в Західній Україні. Саме в лютому народились або трагічно пішли із життя українські жінки, котрі залишили після себе не знищений тоталітарним комуно-більшовицьким режимом слід.
У лютому народилася одна з найталановитіших і наймужніших дочок нації Леся Українка — жінка, котра, попри важку недугу, не впала у відчай, а своїм палким словом в умовах царської самодержавної деспотії кликала український народ до боротьби за кращу долю, за волю України.
9 лютого 1893 року народилася легендарна героїня визвольних змагань 1914—1920 років у лавах українського січового стрілецтва Гандзя Дмитренко, котра поруч із хорунжими Оленою Степанів, Софією Галечко, стрільцями Марією Якимович, Наталкою Гевко, Олею Когут, Юлією Скорубською, Марією Бачинською, Дарією Зілинською стала символом жіночої військової звитяги України.
У лютому пішли із життя славні українські патріотки Наталка Винників, Дарія Гнатківська, Олена Антонів, Марія Лаврів, Наталія Шухевич.
Вихід на арену визвольної боротьби ОУН активізував не тільки діяльність громадських товариств, а й переважну більшість патріотичного західноукраїнського суспільства. Члени ОУН спрямовували діяльність патріотичних організацій у русло засвоєння ідей українського націоналізму, набуття знань, необхідних молодому поколінню в майбутній боротьбі за соборну Українську державу. Їхня активна патріотично-просвітницька діяльність плюс безправність рідного народу в умовах польської окупації краю та важке соціально-економічне становище народних мас, дискримінаційна колонізаторська політика шовіністичних польських урядових кіл сприяли тому, що за два десятки міжвоєнних років виросло нове покоління українських патріотів. У його душу й кров було влито стільки стимуляторів, що коли настав час конкретно проявити себе в ділі, виборюючи Україні волю, воно кинулося у вир святої боротьби, жертвуючи всім: безпечною працею, спокоєм, здоров’ям і навіть життям.
На довгі окупаційні роки прапором цієї боротьби стало ім’я Ольги Бесараб, по-звірячому замученої польськими поліцаями-садистами у Львівській в’язниці 13 лютого 1924 року. Помираючи від тортур, Ольга видряпала на стіні: «Вмираю замучена, помстіть!» Вона померла, не зрадивши нікого і не видавши таємниць організації. Її життя і смерть були подвигом. Вона стала взірцем для молоді наступних років, надихаючи членів ОУН і вояків УПА на служіння нації.
Найбільше захопливих сторінок в історію української жіночої героїки вписали учасниці Другої світової війни і національно-визвольної боротьби ОУН-УПА проти коричневої та червоної чуми ХХ століття. «Визвольний» похід Червоної армії на західноукраїнські землі буквально через кілька тижнів «ощасливив» населення масовими репресіями сталінсько-беріївських каральних органів. У числі арештованих і знищених людей було багато молоді, чимало колишніх гімназисток і студенток. На так званому «Процесі 59-ти» у Львові, що відбувся з 5 по 18 січня 1940 року, з 59 учасників було 22 дівчини віком від 18 до 25 років. Усі вони, як і хлопці, поводилися сміливо, відкрито заявляли про свої націоналістичні переконання, готовність боротися за самостійну Українську державу. 20-літня студентка Наталка Винників на суді заявила: «Я, будучи націоналісткою, яка б не була чужа держава, буду боротися за створення самостійної України. А раз тут совєтська держава, я свідомо боролась проти неї».
За таку стійкість і зізнання про свою приналежність до ОУН вона була засуджена до роз–стрілу, який пізніше замінили на десять років тюрми. Під час евакуації в’язнів Наталці вдалося втекти. Вона дісталася додому і продовжила боротьбу в лавах ОУН. З похідними групами пішла на Східну Україну. 9 лютого 1942 року її розстріляли в Бабиному Яру.
«Краще смерть, як такі зневаги і наруги. Якщо Господь вас збереже, розкажіть про страшні наші страждання. Хай усі українці знають, як гинули їхні брати і сестри. Хай ніколи не вірять ніяким визволителям, а самі здобувають свої права», — такий заповіт передала своїм співкамерникам у німецькій тюрмі доктор правничих і економічних наук Харитя Кононенко, ув’язнена за співпрацю з ОУН-УПА і розстріляна гестапівцями у жовтні 1943 року в Рівному.
Самовідданій боротьбі за Україну присвятила своє коротке життя поетеса, членкиня ОУН, учасниця похідних груп на Східну Україну Олена Теліга. Прибувши до Києва, вона очолила спілку письменників, редагувала часопис «Литаври», входила до Української Національної Ради, де виступила за меморандум проти німецького терору на українських землях. В умовах, коли гестапо арештовувало і знищувало кожну підозрілу особу, Олена Теліга сміливо продовжувала свою справу, заявляючи: «Коли загину, то знайте, що свій обов’язок виконала до кінця».
Її відданість і самопожертва безмежні. Життя і боротьба Олени Теліги були яскравим взірцем «балансування на грані», ідейної переконливості у відстоюванні національних ідеалів. У розквіті творчих сил вона на 37-му році пішла із життя. У лютому 1942 року, після 12-денного катування Олену Телігу розстріляли в Бабиному Яру. Як вона і бажала, її життєвий шлях закінчився «гарячою смертю».
Героїня пішла у вічність, запаливши своїм прикладом багатьох відомих і безіменних героїнь національно-визвольних змагань за волю України 40—50-х років. Це Галя Столяр, розстріляна в берлінській тюрмі, та ж Наталка Винників. Це сотні тисяч українських бранок, закатованих і розстріляних у польських та радянських тюрмах, у концтаборах і на виселенні. Вони стали в українській і світовій історії взірцями стійкості, нечуваного і небаченого досі героїзму й слави. У цій історії українській жінці була відведена найважча, найвідповідальніша, найпочесніша і найбільш страдницька місія.
Богдан САВКА
м. Копичинці
Фото з вільних джерел
Прокоментуйте