Недавно я одержала в подарунок від колеги-журналіста, а тепер знаного поета Степана Гнатовича Лисого нову книжку «Розвіяні над океанами». Мене та моїх земляків вона дуже зацікавила. Степан Гнатович — уродженець села Вербовця Лановецького району, зростав на тій же вулиці Шепелівці, що я, мій батько і брат. Із вдячністю я звернулася до Степана Гнатовича, і відтоді ми спілкуємося листовно та в телефонному режимі.
«Розвіяні над океанами» — книжка про земляків і для земляків Степана Лисого, виколисаних ланами, рідним Вербовцем і Лановецьким районом. Це ще одна живлюща краплина цілющого еліксиру в річище спогадів і вражень автора.
Письменник у відповіді на мій лист зізнається: «Написане — друге моє виправдання свого існування на землі. І ще один уклін рідним ланам та дитячим стежкам. У першій спробі — книжці «Трой-зілля» – знайомі лани приходили в такому ореолі, як те сакральне світло Куїнджі в місячну ніч над Дніпром, навертаючи у безперечне поклоніння Божому первоцвіту – музиці, поезії, живопису. Зрештою, і друга моя спроба – книжка «Розвіяні над океанами» – теж з’явилася на одному подихові, коли раптово сходили слова, ніби хтось невидимий нашіптував, а мереживо рядків на папері здавалося вишиттям на полотні. Не чорним по білому, а священним спомином по білому, впереміш зі сльозами, розчуленням і болем.
На рамках сторінок фрази гіркими медами застигали в чарунки – словесні розкоші пошанівку і зачудування найдорожчими людьми: майстрами своєї справи і маестро Альберто, аби не зникали вони в небуття, розвіяні по світах у пошуках щастя».
Про мого батька Василя Смолія прочитала у книжці багато — і про його «царювання» в гурті комбайнерів на жнивах, хористів чи трубачів. Якось він напосівся на мене: «Напиши про нинішнє наше життя-буття. Як тихо тепер на вулиці Шепелівці. І сумно». У відповідь на цей лист отримала солідну порцію роздумів про «минуле, що не минає». Ось так і склався своєрідний діалог читача з автором про книжку і роботу над нею.
Мені згадалися слова Я. Голубицького з Торонто, що попередня книжка Степана Лисого «Історія Лановеччини», «наче квиток на потяг у буремні роки юності… неоціненної ваги праця для нащадків», яка «кріпить дух». Ніби про «Розвіяних над океанами» сказано.
Степан Гнатович продовжив: «Справді, нічого не буває милішого за благословенну землю, де народився. За вербовецькі чари-сни.
Тут верби – у стилі ретро,
Тут сосни – у стилі готики,
Лоскоче у серце Вербовець,
Неначе вербові котики.
Взагалі до роботи над книжкою спонукав сон. Загадковий трохи. Приснилася стара хата на Шепелівці. Захотілося вийти з неї. Прямую в сіни, мене зустрічає батько. Сидить собі на кріслі, затулив собою прохід до порога, не пускає далі. Повертаюся, хочу зайти в хату. А тут мама стоїть у дверях. Отак і тримали мене у сінях і світі, оберігаючи від поспішних кроків, щоб не відійшов за поріг пережитого.
Прокинувся. Міркую спросоння: та це ж підказка, незабаром 100-річчя з дня народження батька, 102-га річниця з дня народження мами. Врешті, і моє 75-річчя, хіба можна обійти такі дати без нагадування: династійне досягнення Лисих – гідне книги рекордів Гіннеса. Вісім скрипалів – та ще й яких! — явила світу вулиця Шепелівка й ота стара хата. Альберто Лисий починав грати на саморобній скрипці мого батька Гната Федоровича, а потім – на світових шедеврах Гальяно, Гварнері і Страдіварі. 30 літ очолював він світову скрипкову академію в Швейцарії, гастролював із «Камератою Лисого» і виступав у найпрестижніших залах світу. Виховав понад 30 віртуозів – провідних скрипалів відомих музичних колективів світу.
Від невизнаних сільських скрипалів на чолі з моїм батьком, його колегами М. Барвінським, В. Барвінським, М. Бочковським, Ф. Барчуком, їхнім виступом на Львівському телебаченні – до музичного фестивалю в Італії «Тера ді Сієна» на чолі з Антоніо Лисим, сином Альберто, віолончелістом, лауреатом Латинської премії Grammy Award. Від сімейного тріо Оскара Лисого в Мюнхені – до виступів у філармонії, спільно з дружиною Анною Чумаченко, професором музакадемії Кронтерг Мастерс, як і Альберто, лауреатом престижної премії ім. королеви Єлизавети в Брюсселі, а також ім. Яна Сибеліуса в Хельсінкі. Їхня дочка — скрипалька Таїсія Лиса-Рефардт нині працює в Ганновері. А ще ж скрипаль батьків брат Данило, який емігрував у Буенос-Айрес, Оксана з Вінниці, випускниця Львівської музакадемії.
Каторжна праця на галері музики підступалася й до мене. Батько бачив мене скрипалем. Проте мої мрії затуманили книжки, не скрипкові струни, а поетичні акорди метафор на папері, а не смичком на струнах, хіба що на струнах людської душі.
Все це вилилося в десятки літ журналістської каторги на радіо, в пресі. Журналістами стали дружина Галина, дочка Зоряна. Крім цього, дочка – автор двох поетичних збірок, член Національної спілки письменників України. З мистецтвом поєднав своє життя і наймолодший з родини Лисих – Роман. Він гастролює з гуртом «Гайдамаки» – готує до виступів сценічне обладнання.
До речі, «Розвіяні над океанами» вийшли в світ завдяки допомозі мистецької родини Каськівих зі Львова, долучилася і колишня завідувачка дитячої бібліотеки у Ланівцях Г. Шептицька».
Була б моя воля, не поскупилася б на знімки знаменитості – Альберта Лисого і його земляків. Пригадую, захоплено роздивлялася світлину з односельцями, зроблену на Співочому полі в Тернополі під час конкурсу-виступу вертепів. У ньому брав участь мій батько Василь Смолій, брат Петро Смолій, родич Богдан Кухарук, друг батька, брат Степана Гнатовича – Ярослав, найкращий товариш батька Микола Іванців, сусіди, знайомі.
«Так, світлин, причому рідкісних із Альбертом, зіркою світового масштабу серед скрипалів-віртуозів, набереться більше півсотні, — писав Степан Гнатович Лисий. — На 117 сторінках прощального видання із маестро – безліч шикарних фото, де він у колі музичних світил. А ще в мене зберігається поштова марка, вартістю в песо на відзнаку пам’яті про Альберта, цього почесного громадянина Аргентини, більше десятка копій газет, надісланих з посольств про його виступи. Недавно стало відомо: у Швейцарії видали книжку, де на багатьох сторінках розповіді про маестро, його фото».
Крім «скрипкового задзеркалля небесної гармонії» мою увагу і родичів особливо привернула розповідь «Якби я був полтавський соцький». Про колишній герб с. Вербовця, а також про те, що пора повернути прапор на жовто-синій, щоби сила Божественна символу славного України не пропала.
«Україна і далі платить жорстокий рахунок за хитромудрі позалаштункові маневри європейських лідерів і своїх, — додає письменник. — Перебуваючи на роз’ятті між Сходом і Заходом. На «розтяжках» між багатством кишені і душі. Скільки-то скалічено душ і тіл на тих «розтяжках» між добром і злом!
Українці, з усього видно, вже навчилися воювати за свободу. Тепер маємо навчитися воювати за правду. І за вибір свого шляху. Не на Схід, не на Захід. А свій шлях, власний має бути, за яким підуть інші народи».
Марія КУЧЕР,
уродженка Вербовця,
бібліотекар с. Бережанки Лановецького району.
Фото з вільних джерел
Прокоментуйте