Чим більше живу на світі, тим яскравіше зринають спогади про дитинство та юність у рідному селі Глядках Зборівського району. Пригадується, жила біля нашого двору, через межу, добра, працьовита сім’я Олійників: чоловік Олексій, його дружина Параскевія та їхні троє дітей — Іван, 1926 року народження, Ганна, 1930-го, та Ярослав, 1936 року народження. Іван товаришував з моїм братом, Ганна була моєю подругою, а її мама — подругою моєї мами Ганни Галіян. Усі ми — із селян, батьки тяжко працювали на святій землі, привчаючи до праці і своїх дітей.
Найкращим серед нас був Іван — гарний, поставний, високий, чорнявий хлопець. Від природи мав здібності до всілякої праці, володів ідеальним музичним слухом, прекрасно співав. Знав багато народних і патріотичних пісень. Гімн українського січового стрілецтва «Ой, у лузі червона калина» я вивчила від нього. З вербових гілочок Іван змайстрував сопілку й гарно грав на ній. По-товариськи зробив такі ж сопілочки і хлопцям зі своєї вулиці, а відтак — і всього села.
А тим часом одна влада змінювала іншу: на зміну полякам прийшли більшовики у 1939 році, а в 1941-му совєцький окупаційний режим змінив гітлерівський. Німецьке військо спершу справило на українців велике враження: гарний військовий одяг, інтелігентні, з акуратними стрижками. Селяни зустрічали їх із квітами в руках. Та нацисти мало чим відрізнялися від сталіністів, хіба що мовою. Але так само гнобили нас, українців. Повсюдно, без виборів, були призначені війти (старости), котрі під диктовку німців управляли селами. Німці все оподаткували і здирали із селян сільськогосподарські продукти: зерно, м’ясо, молоко, яйця, вовну, податок грішми, навіть вивозили до своєї Німеччини український чорнозем. А скільки людей забрали на роботу у свій рейх!
Хоч самі призначали війтів, проте не особливо їм довіряли. Вдосвіта ходили по хатах і піднімали зі сну хлопців. Котрий був високий на зріст, опинявся у їхніх руках. Так у 1942 році забрали до Німеччини Івана. Декілька листів надійшло від нього, а потім — жодної звістки. Його сім’я дуже сумувала, особливо мама: захворіла на серце і відійшла у вічність. Невдовзі упокоївся і батько. Опустів їхній двір, залишилися сиротами Ганна і Ярослав.
Як закінчилася війна, повернулася радянська влада. Організовували колгоспи. Ганна залишила навчання в школі і пішла працювати дояркою. Доглядала 30 корів. Праця важка, вся годівля вручну. І в сніг, і в дощ, і в спеку тричі на день поспішала на ферму, що була у полі. У п’ятнадцять років вийшла заміж за хлопця-сироту, що повернувся з Німеччини. Батьків своїх не застав, померли, а хата без господарів розвалилася. Степан не особливо допомагав Ганні, тож тягнула все сама — і колгосп, і дім з діточками. А їх у неї знайшлося аж п’ятеро. Ганна була дуже працьовитою, ніколи не відпочивала. Вдень на фермі, вночі прала з дітей одяг, готувала їсти, пекла хліб. Декретних тоді не було, відпусток теж не мала. А щоб зодягнути та взути малечу, ще возила на базар до Тернополя молоко, сир, яйця. Тож підірвала здоров’я і пішла в могилу. Чоловік теж помер, а дітям, як і їхнім батькам, судилась сирітська доля. Роз’їхались по світах, хата стоїть пусткою.
Ярослав одружився з дівчиною із сусіднього села, став будівельником. У післявоєнний час відбудови роботи для його рук вистачало. Теж гарно співав, але прожив недовго, 51 рік. У школах тоді викладали військову справу і була зброя. А Ярослав працював уже завгоспом. І ось однієї ночі ту зброю викрали. Все село було підняте на ноги. На допити викликали всіх, хто був причетний до школи. Викликали і Ярослава, та невдовзі відпустили, бо до зброї був непричетний. Але після того допиту чоловік несподівано захворів. Їсти зовсім не міг, тож до трьох тижнів його не стало.
За життя і Ганна, і Ярослав згадували про старшого брата, але не шукали його. Я не раз їм казала: «Шукайте Івана», але у відповідь чула одне і те ж: «Якби він жив, дав би про себе знати». Уже коли я вийшла на пенсію і мала більше вільного часу, сама почала шукати Івана, хоч не мала жодних документів, листів чи фотографій, оскільки була пожежа, хата згоріла і все в ній вигоріло. Довгим і складним був той пошук, але мала надію. Івана знайшли в Австралії, помер він у 1991 році. Це в Україні була вже незалежність. Дуже сумно мені, що запізнилася.
Тож звертаюсь до читачів: не відкладайте, шукайте рідних, знайомих, щоб не було пізно і не було потім жалю. В Івана залишилося багато племінників. Може, вони знайдуть його могилу.
Стефанія МОРАВСЬКА
с. Великий Глибочок Тернопільського району
Фото з вільних джерел
Прокоментуйте