Своя земля — одвічна мрія українця, загнана в генетичну пам’ять або століттями безземелля і холопської праці на пана, або успішною і хлібною працею на власному полі, яке більшовицька влада відібрала…
Сьогодні в Україні багато пишуть і мовлять про так званий ринок землі, який начебто вирішить усі земельні питання, якщо зробити його прозорим, цивілізованим. На мою думку, це не так. І ось чому: колективізація на Тернопільщині відбулася у 1949 році. Землю в колгоспи забирали силоміць. У моєї сім’ї забрали п’ять гектарів, коня, реманент, навіть розібрали стіни стодоли, бо вони були збудовані із каміння. Ніхто моїй родині не повернув ані гроша… І таких сімей тільки в нашій області чимало. А сьогодні хочуть торгувати моєю землею… То де ж справедливість?
Іще один аргумент проти приватизації землі. Земля — капітал і як джерело прибутку від земельної ренти мала належати всім громадянам, які населяють конкретну територію, а рента призначатися для фінансування суспільних (громадських) потреб. Про це ще в листопаді 1991 р. нагадали у відкритому листі 25 видатних учених, серед яких три лауреати Нобелівської премії в галузі економіки та п’яти провідних спеціалістів сільського господарства: «Важливо зберегти суспільну власність на землю, щоб земельна рента була джерелом державних доходів…». Проте керівни–цтво не тільки не прислухалося до цих щирих порад, а навпаки, вирішило здивувати світ і втягнути власний народ в авантюру з приватизацією землі. Тепер через це державні й місцеві бюджети щорічно не добирають десятки мільярдів гривень земельної ренти, яка осідає в кишенях приватних осіб та різних корпоративних і фінансових структур.
Переконаний, що ані вищі органи влади України, ані навіть всеукраїнський референдум не мають морального права змінювати статус земельної власності, основним принципом якого є соціальна справедливість. Приватну власність на землю можна лише скасувати, щоб позбутися успадкованого зла, що сталося 1917 року, але неприпустимо нав’язувати це зло нинішньому і, тим паче, майбутньому поколінням.
Чесно «привласнити» навіть шматок землі неможливо. Неможливо, приміром, порівну поділити територію України між усіма її громадянами та оголосити кожного з них власником 1,3 гектара загальної площі чи 0,7 гектара ріллі, що в середньому припадає на одного жителя країни. Тому приватизація землі в принципі не припустима і є таким же злочином, як привласнення краденого. І те, що вона в Україні «узаконена» — вже більша частина території країни приватизована — це, як порушення земельних прав громадян, адже одні (меншість) справді одержали землю у власність, а інші (абсолютна більшість) залишилися ні з чим.
Як зберегти нам живу силу землі, її вічну родючість? Як примножити її плоди, досягти того, щоб нива наша завтра була багатшою? Що зробити, щоб нашою землею не розрахувалися за борги з Міжнародним валютним фондом, як це сталося з Аргентиною? Адже не випадково Всесвітній банк спрямував усі сили й ресурси на наповнення Земельного кадастру. Причому форсує роботу так, ніби за ним гоняться ісламські терористи.
На нашу землю охочі завжди були. Раніше український чорнозем німці вивозили ешелонами, щоб удобрити кам’янисту нужденну землю «фатерлянда». Тепер ласими до нашої землі можуть бути навіть шейхи із пустельної, але багатої на нафтодолари, Саудівської Аравії… Тоді у виграші будуть усі, крім нас. Адже вітчизняні аграрії конкурувати з іноземними в нинішніх умовах не зможуть.
Георгій МЕЛЬНИК
м. Ланівці
Прокоментуйте