З кожним роком міліють у пам’яті ці жахливі роки. Нинішнє покоління мало або й зовсім не знає про них. А їх, хоча б від випадку до випадку, необхідно згадувати. Бо в цей час мучилися від ран, гинули і виживали чиїсь діти, брати, чоловіки, товариші. Це 1979—1989 роки — десятиліття безглуздої, непотрібної для України війни в далекому Афганістані. Війни в чужій країні, у вир якої вкинули разом з іншими й українських хлопців. Тільки з нашої області воювали 1,7 тисячі чоловік. Із Борсуків виконували так званий інтернаціональний обов’язок четверо хлопців: Петро Демчук, Яків Петраш, Віталій Бондарук, Павло Томчук.
Він гортає товстий «афганський» альбом зі світлинами своєї артилерійської служби. Точніше не артилерійської, а воєнної, бо Петро Миколайович Демчук першим із села брав у ній участь. Ось хлопці з його відділення сидять на броні танка, на іншій — відпочивають після бою під пальмою. Веселі, безтурботні обличчя. Але це тільки для фото. Адже кожної хвилини за ними ходила смерть.
Петро, закінчивши місцеву школу, навчався у Вишнівецькому ПТУ, де отримав професію будівельника. Любов саме до неї прищепив синові його батько Микола Михайлович, який славився в селі як хороший майстер-будівельник. Працював на будовах Тернополя, зводив у рідному селі торговельний центр. У липні 1979 року отримав повістку в армію. Це був спеціальний набір. Спочатку солдатська доля закинула в Казахстан, у мотопіхотну частину, де три місяці навчали стрільби з кулемета, рукопашних боїв, готовності до екстремального виживання. Солдати розуміли: така підготовка не випадкова.
Осіннього дня, відібравши 600 бійців, командування відправило їх в Афганістан. Невідома країна зустріла горами, кам’яними полями і нестерпною погодою. Важко було звикати хлопцям із Західної України, а їх було багато, до спеки, коли вдень розжарене на сонці каміння обпікало ноги, а вночі холодно було спати.
На базі Кундуз, де розташувалася 66 мотопіхотна бригада, Петро був кулеметником. Троє українців і троє росіян дружили, підтримували один одного. Пізніше, одержавши звання сержанта, очолив відділення. Їхнім основним завданням були охорона штабу та супроводжування важливих вантажів. Не раз відбивали напади душманів. Очищаючи територію від противника, його відділення пройшло з боями від Кундуза до Джалилабада. На цьому шляху бачив багато смертей і навіть сам супроводжував тіла загиблих у цинкових трунах до Радянського Союзу, бо дозволяли це робити тільки землякам.
На щастя, усі солдати його відділення залишилися до кінця служби живі і здорові. Духовної підтримки і впевненості, що повернуться живими додому, додавали їм листи батьків та друзів. Петро постійно листувався з односельчанами, які воювали в Афганістані — з Яковом Петрашем та Павлом Томчуком. З останнім пов’язувала ще й шкільна дружба. Був глибоко вражений і довго не вірив у загибель Павла. Тепер, приїжджаючи до рідної хати у Борсуках, він проходить мимо барельєфа товариша і мовчки вітається з ним. На сороковому році життя помер ще один «афганець» — Віталій Бондарук. Зігрівали серце і листи матері Катерини Антонівни, яка весь час просила свого наймолодшого сина частіше писати.
Пройшовши всі жахіття афганської війни, Петро Демчук через півтора року повернувся додому. Квітував барвистий травень, у селах гуляли весілля. Мама, розмовляючи про щось із сусідкою, раптом побачила сина й ледь не зомліла, радість і сльози переповнили її. Через рік він одружився і з дружиною Вірою Тимофіївною виховали сина Олександра, який уже проходив службу в українських прикордонних військах, та дочку Наталю, тішаться чотирма онуками.
За військову службу Петро Миколайович отримав нагороди та подяки. Він, скромний за характером, ніколи не хвалиться ними і мало розповідає про афганську війну. Дивлячись у новинах телеканалів репортажі про події на сході України, переживає за наших солдатів. Вірить, що Україна переможе. Його постійно запрошують на зустрічі у школи, бібілотеки, він бере активну участь у масових заходах, які відбуваються на території району, в рідних Борсуках, у Ланівцях, де нині проживає.
Уже за традицією 15 лютого кожного року — в День вшанування учасників бойових дій на території інших держав — він разом зі своїми побратимами зберуться, щоб помолитися за загиблих, згадати пережите, покласти квіти до меморіалу.
Григорій ВОЛЯНЮК
с. Борсуки Лановецького району
Фото з вільних джерел
Прокоментуйте