Ото ми із сусідами собі гуторимо, жи ліпше жити в селі. Бо що місто. Трошка снігом притрусило — і жодна тобі машина в магазин не заїде, харчів не привезе.
Сиди вдома і гризи холодильник. А десь трошка мороз потиснув чи труби почали чистити — сидимо без води або точимо морквяний сочок із крана. А в селі що? Чи то копанка, а чи помпа, або хто доробився і до хати воду провів — тече чиста, навіть кип’ятити не треба. А їсти — спустилися в погріб за закруточками, до льоху — за барабольками, та й за дві години їсти наварено й напарено. Ну, місто хіба може похвалитися тим, жи вони коло землі не ходять, руки не пацькають, на шпаціри до театру чеберяють. Але чи багато народу з тої культурної програми користає? Добре містянам, жи їх до «лапати» і «капісти» Азаров не гонить. Хоча і їм наші «покращувачі» різні капості понавигадують. Нікому спокійно жити в нашій державі не дадуть.
От де на старості літ можна знайти прихисток, то на кухні. Порозганяв усіх по хатах, сам всівся коло плити і вйо куховарити. І жадний тобі телевізор сюди не загляне всюдисущим оком, хіба що радейко можна підключити, аби щось збоку бринькало й теревенькало. Ото розклав я свої паперуси з рецептами і давай шукати, що б то вам пісненького, але смачненького надибати. Натрапив на лігумін від пані Люсі Чорнобай із Комарівки Кременецького району — пісні пончики.
Не треба тутка ні масла, ні маргарини, ні молока, ні яєць. На піст смаколик просто ідеальний, а головне — сам до писка проситься. Отже, берете літру води, по шклянці олії і цукру. Все те перекип’ячуєте, охолоджуєте і додаєте сто грамів дріжджів. Замішуєте некруте тісто, аби не липло до рук і лишайте в теплому місці, хай годину-півтори кисне. Тоді щипаєте кульки і начиняєте їх повідлом, халвою, шматочками яблук — їдним словом, яку густу солодку начинку будете мати під руками, такою і начиняєте. Защипнули тісто й викладайте або на пательню і смажте, або на бляшку й у духовку.
Смачного!
Ваш пан ЮЗЕК
Ілюстрація Миколи ПИЛИПОВИЧА
Прокоментуйте