У післявоєнні роки минулого століття в Західній Україні не вистачало вчителів. Тому сюди зі сходу скеровували випускників педагогічних вишів.
У Чортківському педучилищі був недобір. Наш учитель малювання М. О. Тинников розповідав, як викладачі пішки ходили від села до села, агітуючи старшокласників вступати до них. Зустрічалися з директорами шкіл, вони давали педагогам адреси найкращих учнів — і ті вже йшли до них додому. Приїхали якось агітатори й у Кривеньке Чортківського району. Прийшли до Анни Коломиї. Її мама дуже зраділа й відразу сказала: «Ганю, пошукай у бабусиній скрині шовкову блузку й віднеси її до Софії Топольницької (це моя мама, вона була кравчинею. — Авт.), хай перешиє на тебе, щоб ти мала в чому ходити в училище».
Пригадував наш учитель, як ходили вони придністровськими селами Заліщицького району, що межували з Чортківським. І в кожній хаті їм відмовляли, бо не було в дітей пристойного одягу, щоб у місті вчитися, або треба було менших дітей бавити чи працювати, бо господарка велика. Викладачі поволі втрачали надію набрати, як тепер кажуть, абітурієнтів. До останньої хати за списком уже нікому не хотілося йти. Та наш учитель малювання все ж наважився й пішов.
— Ой, як добре, що ви нам про це сказали! — радісно вигукнула господиня. — Як добре, що в Чорткові є таке училище, де можна на вчительку вивчитися! Моя Ганнуся так хоче бути вчителькою, — й на радощах міцно обійняла викладача.
А коли Ганнуся вже була студенткою, її мама пішки прийшла до Чорткова і принесла викладачеві, котрий повідомив їм про училище й запросив туди дочку, повну сумку сиру, сметани й різних домашніх харчів.
Нині це багатьом видасться дивним і навіть смішним, бо часи й люди змінюються. А та Ганнуся, до речі, закінчила училище, відтак — педінститут, аспірантуру. І вже, будучи викладачем педагогічного вишу, приїжджала до Чортківського педучилища й укотре дякувала М. О. Тинникову, що повідомив їй про навчальний заклад, де вона змогла здобути омріяну професію.
У наш час мами не дістають із бабусиних скринь старих блузок для своїх доньок. Дівчата тепер прагнуть вишукано вдягатися, нарощують нігті, накладають макіяж — і їдуть до міста на навчання. Ні, це не докір — просто часи змінилися. Це природно, що дівчатка хочуть бути красивими, модними. Природно, що батьки стараються дати своїм дітям усе й навіть більше.
Наша молодь розумна, талановита, вона — наше майбутнє. Молоді люди роблять наукові відкриття, зі зброєю в руках захищають рідну землю і гинуть на полі бою в розквіті сил.
Та дуже шкода, що молоді не бачать майбутнього. Пригадую, як я поїхала працювати за скеруванням на Львівщину. На серпневій нараді нас, молодих вчителів, радо вітали, грав духовий оркестр і завідувач відділу освіти вручав учителям-початківцям гроші — так звані підйомні. Ми ще не працювали, а нам уже платили. Нинішнім випускникам важко знайти роботу. Треба мати зв’язки, блат, викласти чималу суму. Тому й змушені молоді спеціалісти їхати на чужину і працювати там на різних роботах. Дипломи їхні припадають пилом удома. Чи стануть колись у пригоді? Невідомо…
Марія ПОЖАРНЮК
с. Кривеньке Чортківського району
Фото з вільних джерел
Прокоментуйте