Після буднів, інколи виснажливо рутинних, у мене виникає бажання якомога швидше зануритися в атмосферу відпочинку. Однак не кожні вихідні проводжу в Тернополі. Де б я не була, куди б не поїхала і як би мені добре на новому місці не було, завжди хочеться податися в рідне містечко, пройтися рідною вулицею та потрапити у свій будинок, відчути домашні затишок і тепло.
Тож зазвичай додому їду з гарним настроєм.
…Страшенно люблю дорогу. А дорогу до рідного дому — ще більше. Не можу дочекатися тієї миті, коли сяду в автобус і протягом кількох годин не відриватиму очей від вікна.
Згідна, що для когось це може видатись дивним, для когось — нецікавим, бо що в цьому цікавого чи приємного — витріщатися в ряботіння за вікном, підсолоджене гулом у салоні і ритмічним колиханням у такт руху ям на дорозі. Та для мене в цьому є щось сакральне і таємниче. Їдучи шляхами, що їх уже давним-давно вивчила напам’ять, занурююсь у ностальгію за минулим. Кожний відрізок дороги асоціюється з певним періодом мого життя. Знаєте, щось схоже, як із піснею.
Іноді відволікаюсь на мить і спостерігаю за пасажирами. Одні розмовляють по телефону, обговорюючи життєві проблеми, інші відгороджуються навушниками і поринають у світ музики.
…Скільки б не їхала однією і тією ж дорогою, завжди у знайомих краєвидах помічаю щось нове. Люблю спостерігати, як змінюється щотижня, щомісяця природа. Як дерева на своєму оголеному вітті колишуть меланхолію. Як тремтить на весняному вітрі пожухле листя, і я, здається, відчуваю його шурхіт. Мов зачарована, мчу під синім небом наввипередки із хмарами і милуюся нашими перегонами. За вікном промайнуло калинове видиво. Яскраво-червоні грона, поскубані птахами і морозом… Так непомітно і швидко проминає час.
А до мого дому — близько-близенько. Впізнаю кожен будинок, кожне дерево, за якими ховається мій дім, і всередині мене наростає натхнення.
Наталія КОЛЕСНИК,
студентка факультету філології та журналістики ТНПУ ім. В. Гнатюка.
Фото Віри ПЕРУН
Прокоментуйте