Якось стоячи в черзі біля кіоску, довго спостерігала, як один дідусь розглядав церковні календарі. Він запитував у продавчині, чи там точно відзначені усі свята, казав, що дуже гарний портрет Богородиці на обкладинці, приємний на дотик папір. Було очевидно, що календар чоловікові сподобався. Він запитав ціну й почув: «Двадцять шість гривень». Кілька хвилин чоловік мовчки тримав календар у руках. «Дорого, дорого…» — нарешті вимовив. Тоді подякував, вибачився і пішов, похнюпивши голову.
26 гривень. Багато це чи мало? За таку суму можна ситно пообідати у студентській їдальні, мінімальний тариф у таксі становить 20 гривень. Ще можна купити майже кілограм вітчизняних фруктів або ж засіб для миття посуду, десяток яєць… Все ж за тих 26 гривень можна щось придбати. Проте тепер ці гроші не зроблять великої погоди в гаманці. Та в дідуся не було навіть тієї двадцятки з хвостиком. Як мало йому було потрібно грошей і як багато людей потребують хоча б таку двадцятку для щастя.
Чому людина на схилі літ не може дозволити собі елементарного? Той чоловік не хотів машини чи яхти. Але його пенсія не дозволила купити звичайнісінький календар…
Спостерігаючи боротьбу олігархів за капітал, мені завжди було цікаво одне — навіщо їм стільки грошей? Куди їх подіти? Чи він їх у могилу із собою забере? Чи, може, думає, що грішми зможе стовідсотково гарантувати своїм дітям щастя? Ну, купить він дім, усі види транспорту, по п’ять «айфонів» для сім’ї й усієї прислуги. Придбає острівець, а може, кілька. Буде мати двадцять фабрик і сто заводів. Житиме, нічим не займаючись, лише грабуючи свою країну. І все одно помре. Увійдемо в світ фантастики і припустимо, що винайшли дієві ліки від старіння й олігарх не помре. Буде жити королем у країні жебраків, спостерігаючи за тим, як гине від занепаду його земля. Чи не стомиться він від такого «вічного панування»? Як багато йому потрібно для щастя? Занадто багато.
Останнім часом переконуюся, що доки кожен буде думати тільки про «власну шкуру», доти держава в цілому не досягне успіху. Два роки тому ми скропили землю своєю кров’ю. І могли почати сіяти добрі зерна, що принесли б плоди. Але ми забули викорчувати бур’яни. І тепер маємо те, що маємо. Комусь потрібна двадцятка для щастя. А комусь мало півсвіту.
Хай для когось величезні гроші — це щастя. Та хіба потрібне таке, що вартуватиме щастя мільйонів людей?
Ірина БІЛАНИК,
студентка факультету філології та журналістики ТНПУ ім. В. Гнатюка.
Фото з вільних джерел
Прокоментуйте