У Тернополі перебували з офіційним візитом гості з грузинського міста Батумі. Один із них — Георгій Масалкін, голова комісії з питань освіти, науки, культури і спорту Верховної ради Аджарської автономної республіки, доктор філософії, викладач Батумського державного університету ім. Шота Руставелі. З паном Георгієм ми поговорили про систему освіти Грузії, що не тільки успішно реформувалася, а й позбулася ганебної репутації найкорумпованішої сфери.
— На початку ХХ століття Грузія була масово неписьменною, а вже у 80-их роках її нація набула іміджу освіченої. Яким чином цього вдалося домогтись?
— Грузія завжди була осідлою територією, тому початковій освіті тут приділяли увагу. Але в ХІХ столітті країну охопила повальна неграмотність, тож наші провідні діячі створили товариство розповсюдження грамотності, почали відкривати школи, вони добре запрацювали — і згодом це вилилося у всезагальну освіченість нації. Та ще й з’ясувалося, що грузини дуже люблять вчитися і мати вищу освіту. Для нас це показник соціального статусу, ментальна особливість, що має і переваги, і недоліки. У 70-80-их роках минулого століття в Грузії був найвищий відсоток лікарів на душу населення, а з робітничими спеціальностями — проблема. Вона досі в нас не розв’язана.
— Скільки в середньому коштує навчання в державних і приватних вишах?
— У приватних — від тисячі до п’яти тисяч доларів за рік, а в державних — тисячу доларів. Але якщо дитина добре вчиться, то за результатами єдиного державного іспиту може заробити собі знижку: стовідсотковий грант, 75-ти і 50-відсоткові. Крім того, в нас є системи стипендій, іменних стипендій і соціального захисту певних категорій студентів. Це діти з багатодітних сімей, соціально незахищені, з високогірних сіл. За умови, якщо вони сумлінно навчаються.
Останніми роками ми відкрили безплатні спеціалізації з числа тих, що потребує ринок і які потрібно розвивати. Тож якщо дитина набирає достатньо балів на державному іспиті, вона може безкоштовно здобути ту чи іншу спеціальність із запропонованого переліку.
— Як змінилися ваші університети після реформування?
— У нас ректора вибирає академічна рада, до якої входять представники всіх факультетів. Вона абсолютно незалежна. Часом може прислухатися до думки керівництва, але активно впливати на вибори ректорів воно не може.
Щодо фінансування, то студентської плати університетам не вистачає, тому вони отримують дотацію. Університет імені Шота Руставелі, який я представляю, має від держави близько трьох мільйонів ларі на рік, тобто мільйон 300 тисяч доларів. Якщо уряд нам не дасть цих грошей, нам буде тяжко.
Кожен університет повинен пройти систему акредитації. Кожен може взяти тільки певну кількість студентів, яка обумовлена площею, кількістю комп’ютерів, бібліотечними фондами тощо. Тому всі університети зацікавлені в тому, щоби покращувати умови для навчання, розвивати інфраструктуру, ремонтувати гуртожитки, аби мати більше студентів. У Батумському університеті тисяча студентів. Це багато, але ми хочемо ще більше.
— Наскільки нині різниться якість освіти в глибинці Грузії та в столиці?
— Різниця є і її можна пояснити тим, що основний інтелектуальний потенціал осідає в столиці. Ми називаємо Тбілісі «містом-головастиком». Його населення — півтора мільйона осіб, а всього в Грузії — 3,5 мільйона. Провінційні університети намагаються конкурувати зі столичними, але поки без особливого успіху, бо молодь хоче вчитися в столиці.
А щоби покращити якість освіти в сільських школах, ми стараємося заохотити сільських учителів: держава доплачує їм 400 ларі — це близько 150 доларів. І ще одна репліка щодо якості освіти в глибинці: я читаю лекції на першому курсі й мушу відзначити, що найсумлінніші студенти — діти з найвіддаленіших сіл. У них сильне бажання утвердитися.
— Щоби в Україні одинадцятикласники успішно склали зовнішнє незалежне оцінювання, вони займаються з репетиторами. А як ваші випускники готуються до державного іспиту?
— Так само. Вчителі непогано відпрацьовують репетиторством, бо грузини люблять, щоби їхні діти вчилися.
— Скільки отримує вчитель у Грузії і на скільки зростає його зарплата після кожного сертифікаційного іспиту?
— Зарплата — 400 ларі. Якщо вчитель складає тестування, знає англійську мову, то його платня зростає і різниця між зарплатами вчителів велика. Добрий педагог отримує тисячу ларі — це близько 400 доларів. Та навіть якщо держава доплачує йому ще 400, того однаково не вистачає, бо в горах важкі умови життя. Однак учитель у грузинських селах досі залишається важливою персоною, має серед односельців високий авторитет.
— У нас триває процес оптимізації в освіті, намагаються закрити малокомплектні сільські школи. А як виживають схожі школи в Грузії, адже у вас гроші «йдуть» за учнем?
— Так, у нас за дитиною йде ваучер. І в нас хотіли зробити оптимізацію, але люди і депутати були проти, тож ми намагаємося зберегти маленькі школи. Вони не муніципальні, утримуються за рахунок міністерства освіти. Держава організовує дітям підвіз. Ми досі маємо школи, де всього 50 учнів, але вчителів там 13 — один кілька предметів веде. Є спарені класи: другий із третім, п’ятий із шостим.
— Свого часу влада Грузії вирішила дарувати кожному першокласнику нетбук. Підручники також подаровані?
— Так. У нас досі всі першачки отримують нетбуки. І для всіх категорій учнів підручники безкоштовні. Ми їх давно переписали, ще на початку 90-их років. Але в нас проблема з тим, які саме підручники використовувати, адже школам дають право вибору. Як і у вас, вчителі бувають незадоволені тим чи іншим підручником. Але й це не найбільша проблема. Головна біда — важкі дитячі наплічники, адже наші школярі носять до школи і книги, і нетбуки. Ми їх калічимо, і з цим треба щось негайно робити.
— Реформуючи систему освіти, ви віддали багато повноважень в управлінні навчальними закладами так званим громадським радам, але згодом відібрали в них частину прав. Чому?
— Не спрацювали. Вони досі в нас є, але нічого не роблять. Декотрі контролюють роботу шкіл, декотрі залишаються формальними органами. До таких рад входять кілька вчителів, учнів і більшість батьків. Вони повинні були вибирати директора з числа кандидатів, запропонованих міністерством. У 80 відсотках випадків вибирали керівника під себе, тобто не чужого і професійнішого, а свого, бо знають його. Батьки не можуть бути незалежними, адже хочуть, щоби діти отримували добрі оцінки.
— Чи є у вашій шкільній програмі предмети духовно-морального спрямування?
— Ні, довкола цього тривають суперечки і дискусії. Хотіли свого часу впровадити у шкільну програму історію релігії. А хто її буде читати? Христинин чи мусульманин? Як той чи інший подаватиме дітям предмет, зрозуміло. Я вважаю, що краще не читати історію релігії, ніж читати її однобоко, бо це викличе протести. Та якщо батьки бажають, аби їхні діти вивчали такий предмет, школа може подавати його факультативно.
— Чим відрізняється система освіти в Аджарії від грузинської загалом. Чи є якість республіканські програми, внутрішні нововведення?
— Нічим. Хіба тим, що у нас є свій міністр. Йому важко, мені шкода його, адже мусить підпорядковуватися трьом головним міністрам — освіти і науки, культури й охорони пам’яток і спорту й молоді. Мусить і приймати їх усіх у себе.
— У Грузії також у 90-их роках була схожа ситуація з нинішньою в Україні (громадянська війна, конфлікти з Абхазією, Осетією), тож і культура, і освіта були далеко непріоритетними галузями, фінансувалися за залишковим принципом. Як вдалося впоратися з такою ситуацією?
— А ми з нею не впоралися. На відміну від України, в нас маленький ринок, тому культурі, приміром, важко себе фінансувати, вона не окуповується. Гарний вітчизняний фільм у вас можна показати в тисячі кінотеатрів, а у нас кінотеатрів усього 50. Не окуповують себе й театри. Ми досі тримаємо їх на дотації, державному театру платимо 700 тисяч ларі. Підтримуємо державні спілки письменників (50 тисяч ларі в рік, тобто 200 тисяч гривень), художників. Інших чомусь не підтримуємо. Досі в нас найнижчі зарплати в сфері культури. На жаль, вона досі фінансується за залишковим принципом. Хоча в себе в Аджарії — це найбагатший регіон — ми намагаємося більше підтримувати культуру. Розуміємо, що Грузія повинна зайняти свою нішу в світі своїм обличчям, а якщо ми втратимо культуру, то це буде неможливо. Останніми роками наш кінематограф вийшов із реанімації, в театри народ почав ходити, набули популярності в Європі фольклорні фестивалі.
— На завершення — про найболючіше для нас, українців. Яким чином вам вдалося викорінити корупцію в освіті, зокрема у вишах?
— Ні для кого не секрет, що Грузія була однією з найкорумпованіших країн. Подолання корупції — це єдине, в чому ми нині можемо посперечатися з Україною. Перше, що нам допомогло, — це єдиний державний іспит, він унеможливив прояви корупції. Друге: незалежне телебачення, в тому числі опозиційне, що нині є найпопулярнішим, газети, соціальні мережі — вони піддають розголосу найменші факти корупції. ЗМІ можуть публікувати все, що завгодно, — і після таких публікацій завершилася кар’єра не одного викладача і політика. Якось у ЗМІ з’явилося фото: охоронець тримає парасолю над політиком. Цього було достатньо, щоби він закінчився як політичний діяч.
Пригадую, відразу після Революції Троянд одна викладач іще намагалася зібрати зі студентів гроші, то вони підняли таку бучу, що її звільнили наступного дня. Наша громадськість після революції настільки повстала проти корупціонерів, що нині в Грузії давати чи брати хабарі — дикість. Нема вже цього ні у вишах, ні в школах.
Фото авторки
Прокоментуйте