Вже другий рік, стікаючи кров’ю, Україна намагається «почути Донбас». Але проблема полягає в тому, що тепер дослухатись потрібно не до шахтарів, які «годують всю Україну», а насамперед до кремлівських ляльководів.
Після анексії Криму та вторгнення Росії на Донбас, для Москви повернення до статус-кво є просто неможливим, адже поставить під сумнів не лише дії теперішньої політичної верхівки держави, а й ідею «русского міра», яка грунтується на неоімперських амбіціях Кремля, який розглядає пострадянський простір як сферу своєї міждержавної інтеграції. Після розпаду Союзу і провалу плану трансформації СНД в оновлений СРСР Москва доклала максимум зусиль для втримання у своїй геополітичній орбіті більшості пострадянських республік, за винятком Прибалтики. Попри апробацію економічного, енергетичного та політичного тиску колишньої метрополії на свої провінції, найбільш дієвим виявилося розпалювання сепаратистських настроїв у найбільш проросійських регіонах колишніх радянських республік. Вперше цей сценарій було апробовано на початку 90-х років у Молдові, наслідком чого стало створення Придністровської Молдавської Республіки.
Схожий сценарій було розіграно 2008 року в Грузії, коли після приходу до влади прозахідного Міхеїла Саакашвілі проросійські сепаратистські утворення Південної Осетії та Абхазії за підтримки Москви розпочали збройну агресію проти Грузії. Як наслідок, євроатлантична інтеграція Грузії була припинена, а в країні розпочалась політична криза.
Ще однією важливою тенденцією локальних конфліктів на теренах пострадянського простору є те, що Росія намагалась позиціонувати себе як миротворця чи посередника в переговорному процесі між сторонами конфлікту. Завдяки потужній інформаційній кампанії їй це вдавалося, бо міжнародна спільнота залишала за Росією право остаточного рішення на пострадянському просторі.
В Україні ситуація виявилася ще цікавішою. Попри тривалий період незалежності, офіційний Київ продовжував перебувати в геополітичній орбіті Кремля і будь-які спроби дистанціюватись від Москви, як, наприклад, у перший період незалежності чи за Ющенка, призводили до активізації сепаратистських рухів: спершу — в Криму, а потім — на Донбасі. Саме ці два регіони України були не тільки найбільш проросійськими за мовною чи ментальною ознаками, а й за етнічною. Саме тому анексія Криму, яку російська пропаганда видає як одне з найбільших досягнень Путіна, частково послабила важелі впливу Москви на Київ.
Коли ж розпочалось вторгнення РФ на Донбас, в українському суспільстві дискутували питання, що Путін буде робити з Донбасом — анексує до складу РФ чи перетворить на Придністров’я-2.
Після дворічної війни, масштабних руйнувань і великої кількості жертв стає зрозуміло, що ніякого «входження» Донбасу до складу РФ не буде. Попри всю істерію, яку розгорнула російська пропаганда довкола ідей «Новоросії» чи «ДНР» і «ЛНР», все частіше в інформаційному просторі зустрічаємо термін «Окремі райони Донецької і Луганської областей» (ОРДіЛО). Після зустрічі лідерів держав «нормандської четвірки» в Мінську 11—12 лютого 2015 року стала зрозумілою доля «Новоросії», а точніше — ОРДіЛО. Це повернення до складу України. Та виникає запитання — на яких правах?
Очевидно, що агресія розпочиналась не для того, аби після стількох фінансових і людських втрат повернутись до статус-кво. Аналізуючи вимоги терористів, можемо зробити висновок, що ОРДіЛО за планами Кремля мають де-юре увійти до складу України, але на особливих умовах. У Конституції України повинні закріпити їхній «особливий статус», про що свідчить горезвісний Закон України «Про особливий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей». Крім того, представники ОРДіЛО, а також РФ наполягають на тому, аби відбудова Донбасу відбувалась за рахунок українського бюджету. Ще цікавішим є те, що ОРДіЛО претендують на власну зовнішню політику, аж до створення економічного союзу з РФ.
Це означає, що в результаті ОРДіЛО не просто замінять функцію Криму як дестабілізаційного чинника в Україні. Через широкі повноваження вони поставлять крапку не лише на євроатлантичній інтеграції України, але й не дозволять стабілізувати економічну та політичну ситуацію в країні, оскільки щоразу провокуватимуть різноманітні політичні суперечки.
Саме тому перед українською владою, дипломатами стоїть завдання консолідувати не лише міжнародну спільноту для дотримання норм міжнародного права та відновлення українського суверенітету, а й насамперед українське суспільство. Маю на увазі об’єднання громадян довкола ідеї реінтеграції окупованих територій, які були, є і будуть українськими.
Отже, російська збройна агресія проти України спрямована на подальше нівелювання та дискредитацію досягнень Революції Гідності, унеможливлення євроатлантичної інтеграції. Ключову роль у своїх планах РФ відводить саме інституалізованим формам закріплення окупації українського Донбасу, і не має значення, як Кремль їх називає: «Новоросія», «ДНР» та «ЛНР» чи «ОРДіЛО», адже суть одна — перетворити їх на дестабілізаційний чинник в Україні та унеможливити економічний розвиток, політичну стабільність та євроатлантичну інтеграцію.
Степан ПРИЙДУН,
історик, публіцист.
смт Козова
Фото з вільних джерел
Прокоментуйте