«Я скоро до тебе дівчинку маленьку пришлю, Уляночку. Будеш мати радість, поміч і розраду», — сказала мама, обернулася і пішла широкою зеленою межею, по обидва боки якої колосилися розкішні лани. «Мамочко, не йди, не залишай мене!» — крикнула Лариса і прокинулася.
Чоловік подумав, що їй приснилося щось страшне, намагався заспокоїти. Але жінка вже повік не зімкнула до рання. Все думала, думала. Певно, її матусі там добре, бо мала такий гарний вигляд, а кругом неї були такі мальовничі краєвиди…
Лариса з Віталієм уже 15 років жили разом, а діток не було. В кого тільки не лікувалися, куди не кидалися за допомогою, але марно. Ларисина мама дуже шкодувала дочку, молилася за неї. Коли покидала цей світ, просила про єдине: вірити, не впадати у відчай, не шкодувати ні сил, ні грошей — і добрий Господь пошле дитинку.
Після маминої смерті Лариса не могла про це думати. Почувалася спустошеною, втомленою, вбитою горем від непоправної втрати. Бо ж поки жила мама, вона була дитиною. Мала до кого їхати у вихідні, кому відкрити душу, поплакатися. Чоловіка мала доброго, але ж мами ніхто не може замінити…
Через кілька тижнів після того, як приснилася мама, Лариса знову відновила свої походи по лікарях, укотре почала обстежуватися. Чоловік слухняно ходив із нею всюди, вкотре здавав аналізи і мовчки дивувався, що дружина віднайшла в собі сили, була оптимістично налаштована.
А одного травневого дня Віталій, читаючи студентам лекцію, зауважив, що надійшла «есемеска» від дружини. Це було нехарактерно для неї. По-перше, Лариса ніколи не турбувала його під час занять, по-друге, завжди телефонувала. Думав, щось трапилося, відкрив текст і… онімів. «Я вагітна», — написала дружина, виливаючи свої емоції в кілька знаків оклику і кілька стрибучих «смайликів».
Віталій навіть не пам’ятає, чи попросив у студентів вибачення. Залишивши в аудиторії папери, на кафедрі — портфель, він щодуху помчав до Лариси. Біг через півміста, навіть не здогадуючись, що можна сісти в маршрутку чи викликати таксі.
Лариса сиділа на лавочці під під’їздом, погладжуючи свій плаский животик, і світилася від щастя на весь двір і півнеба. То був один із найщасливіших днів у житті подружжя.
Коли через кілька місяців вони дізналися, що буде дівчинка, Віталій запропонував подумати над ім’ям.
— Ми назовемо її Улянкою, — рішуче сказала Лариса і розповіла чоловікові про той дивний сон, в якому мама обіцяла прислати їй дівчинку Уляночку — радість, поміч і розраду…
…Уляна з’явилася на світ саме в день народження своєї покійної бабусі. Пологи, за всіма підрахунками, мали відбутися пізніше, але медики рекомендували Ларисі народжувати за допомогою кесаревого розтину і призначили планову операцію на 15 грудня. Щойно прокинувшись від наркозу, ще не бачивши своєї донечки, породілля звернула погляд до клаптика блакитного неба за вікном і прошепотіла:
— Дякую, матусю. Я буду такою ж доброю мамою, якою ти була для мене. Обіцяю…
— А я буду найкращим татом, — почула збоку притишений, рідний чоловіковий голос. Віталій обережно тримав на руках рожевий згорточок, із якого зворушливо визирала крихітна ручка їхньої Уляночки. І їм для щастя уже не треба було нічого.
Мирослав САЛКО
Фото з вільних джерел
Прокоментуйте