Я вже людина немолода, але ніколи в житті мені не доводилося братися за перо, щоб написати до газети. Тепер узялася, бо болить душа, немов кривава рана.
Після Революції Гідності я думала, що кожен українець замислиться і зрозуміє, як простий нарід хоче змін, за що загинули зовсім юні й ні в чім не винні діти. «Борітеся — поборете!» — ці слова Шевченка повторив Нігоян на Майдані й поклав за це тіло й душу… Але нині чиновники ніби не мають не тільки душі, а й вух.
Розповім вам свою історію, як оббивала чиновницькі пороги, як зустрічала хамство, цинізм, а навпроти мене виростала, як у тій пісні, що звучала під час революції, «Стіна, стіна…»
Маю ділянку в садівничому товаристві «Текстильник». Поруч із нею була занедбана земля. Старенькі, які її обробляли, померли, тож земля заросла бур’янами, різним зіллям. Одне слово — хащі. Мінялися голови товариства, аж поки не прийшов господар. Голова товариства Михайло Григорович Облудник, який хотів, щоб усі наші ділянки були оброблені, впорядковані, щоб не було занедбаної землі, запропонував мені сусідню ділянку облагородити — вона ж поруч із моєю. Я разом з сином Сашком, засукавши рукави, почала винищувати бур’яни. Метр за метром ми впорядкували ділянку. Посадили там жоржини, троянди, півники, тюльпани. Земелька стала привабливою. Люди, які проходять влітку чи восени повз неї, милуються порядком і квітниками.
Мій син надумав приватизувати цю ділянку, адже господарів у неї не було, а люди, які її обробляли, не приватизували ділянку. Ніхто з членів товариства на неї не претендував, голова був згідний. Окрім цього, я кілька років поспіль сплачувала податок за цю землю, всі потрібні платежі в товариство. Раніше, коли оформляли документи в Козовій, це було зробити просто — свою ділянку я приватизувала за місяць. А тепер чомусь приватизацією займається Тернопіль.
Отут і почалося. Увесь рік носили ми папери по колу, а відповідь була одна. У владних кабінетах починали нібито за здоров’я, та закінчували за упокій. Спробуйте зрозуміти, що хотів сказати чиновник у відмові: «Рекомендуємо реалізувати свої права на дану земельну ділянку щодо надання дозволу на розроблення технічної документації. Враховуючи вищенаведене, головне управління відмовляє вам у наданні дозволу». Рекомендують права реалізувати й відмовляють… Це тільки перша відмова, а їх було п’ять. На це все йшов час, одна відмова забирала приблизно три-чотири місяці. Нас відсилали за одними й тими ж справками й справочками не раз. Так ходили ми з сином майже два роки. Нарешті отримали дозвіл. Надіслали документи в Козову. Там усе чітко й справно зробили — і два технічні проекти і кадастри.
Ми полегшено зітхнули — Богу дякувати, кінець. Думали, що наші митарства вже позаду. Але сталося не так, як гадалося. Після того як надіслали документи на затвердження до Тернополя, ми стали чекати відповіді. Та її не було. Вирішили самі потелефонувати в той «білий» гарний дім до тих «білих» людей. І що ви думаєте? Нам знову відмовили!
Наприкінці минулого року нам сказали, що всі ті документи, довідки десь поділись, тож потрібно знову їх зносити. Мені в тому «білому» домі, повірте, хотілося завити від усього того приниження, яке відчула! А чиновники сидять і посміхаються нахабно й цинічно: «Ми не знаємо, що ви кому давали. В нас нічого немає». Хотіла пожалітись голові облдержадміністрації. Зустріла нас усміхнена секретарка й сказала, що він приймає тільки за попереднім записом, хочете — записуйтесь… Можете собі уявити, з яким відчуттям ми із сином повернулися додому.
Як у нас в Україні тяжко простій чесній людині щось вибороти, відстояти, навіть примітивно узаконити! Я свого часу працювала в Італії. Трапилося так, що мені треба було оформити певні документи. Зайшла в мерію зі своєю проблемою, і єдине, що в мене запитали, це ідентифікаційний номер. У комп’ютері знайшли все, що було потрібно. Без приниження, тяганини, посилань за довідками. Зайняло це кілька хвилин. А в Тернополі в мене вимагали, як не статут кооперативу, то довідку, де було б вказано, скільки в ньому членів, низку паперів з підписом і печаткою голови товариства, завірених у нотаріуса, я мала ще й карту з розмітками, де чия ділянка, принести. Скажіть, невже повідомлення про те, що є кадастрова карта, всі земельні ділянки вже позначені в комп’ютері, — фікція? Чому я повинна десять кіл пекла пройти для того, щоб оформити один папірець?
Порівнявши ставлення чиновників до людини в європейській Італії й у нас, дійшла висновку, що не скоро ми ще у Європі будемо з таким менталітетом, хамовитістю й байдужим ставленням до своєї роботи. Наші чиновники ще не до кінця розуміють, що ми їх найняли й платимо зі своїх податків не для того, щоб вони отримували зарплату, а для того, щоб вони нам спрощували життя й допомагали. Правильно сказав булгаківський герой професор Преображенський — розруха не в клозетах, а в головах. Доки ми цю розруху не подолаємо, не бачити нам Європи, як своїх вух.
Ганна СТРОЇЧ
м. Тернопіль
Фото з вільних джерел
Прокоментуйте